Опубліковано

Прокрастинація: причини, наслідки і шляхи подолання

Що таке прокрастинація

Прокрастинація (від лат. prōcrāstinātiō — відкладання на завтра) – це поведінка відкладання виконання діяльності, яка є нецікавою, важкою або неприємною (немотиваційна діяльність), на користь діяльності, яка швидко приносить задоволення (мотиваційна діяльність). Простими словами, прокрастинація –  відкладати побутові, організаційні, академічні, робочі та інші завдання на завтра, на “потім”, на останній день чи “іншим разом”.

Наслідки прокрастинації

В короткій перспективі прокрастинація дозволяє швидко і легко уникнути негативних наслідків і неприємних емоцій, пов’язаних із виконанням немотиваційного завдання. Але в довготривалій перспективі систематична прокрастинація призводить до накопичення проблем, гальмування особистісного і професійного розвитку, фінансових труднощів тощо. Які у свою чергу запускають ланцюжок потужної самокритики і негативних думок, знижують настрій, що в підсумку може суттєво погіршити якість життя людини в цілому, а також стан її психічного здоров’я, зокрема. Саме тому значна кількість наукових досліджень скеровані на вивчення факторів, які призводять до прокрастинації, та пошук шляхів попередження і подолання.

Як подолати прокрастинацію? 

Короткої відповіді не буде, оскільки прокрастинація не є ізольованою проблемою. 

Що це означає? Це означає, що на поведінку відкладати справи “на завтра” впливає ціла низка факторів. Відповідно, щоб подолати прокрастинацію, потрібно усунути або знизити вплив таких факторів. Розглянемо деякі з них.

➢ Виснаження

Найчастіше причинами виснаження є тривалий дефіцит сну та відсутність відпочинку.

Тривале порушення гігієни сну призводить до зниження фізичного і когнітивного ресурсу. А в стані виснаження ми схильні обирати більш легкі справи, ніж ті, які є для нас неприємними, нецікавими або ресурсозатратними.

Порушення балансу між навантаженням  та відпочинком призводить до відкладання немотиваційної діяльності “на потім”. Однаково негативний вплив може мати як недостатність фізичного відпочинку, так і обмежений репертуар діяльності, яка приносить задоволення.

Що робити: забезпечити здорову гігієну сну, адекватний відпочинок і наявність приємної діяльності.

 ➢ Відсутність структури дня і розкладу тижня

Якщо кожен день “як вийде” і немає корисних звичок, то ймовірність прокрастинації дуже велика.

Що робити: перший крок – вибудувати з урахуванням індивідуальних умов і потреб відповідну структуру дня і розклад тижня; другий крок – дотримуватися структури і розкладу. 

Рекомендовано щоденні рутини та щотижневу діяльність виконувати приблизно у той самий час (наприклад, відхід до сну, пробудження, зарядка, прийоми їжі, прогулянка, басейн тощо). Час для роботи, навчання, виконання конкретних завдань має бути заздалегідь визначений і відображений в календарі.

➢ Відсутність візуалізації

Коли ми “тримаємо” весь перелік справ лише “в голові”, це призводить до труднощів з організацією. Велика кількість справ “в голові” також може бути причиною підвищення рівня тривоги через думки про те аби не забути виконати важливе завдання. Як наслідок, в стані тривоги знижується фізичний та когнітивний ресурс організму і ми стаємо більш вразливими до прокрастинації. 

Що робити: мати візуалізований перелік задач. 

Це може бути паперовий щоденник або електронний календар з можливістю синхронізації, що дозволяє мати до нього доступ з будь-якого гаджету (телефон, планшет, ноутбук).

Окрім розвантаження “голови”, наявність щоденника чи календаря також виконує функції нагадування і підкріплення. Коли ми кілька разів протягом дня бачимо перелік найближчої діяльність, то налаштовуємось на її виконання. А коли ставимо навпроти виконаної задачі позначку “виконано” – отримуємо задоволення.

➢ Наявність відволікаючих факторів

Коли ми не дуже налаштовані на виконання певної задачі, то схильні легко відволікатися на мотиваційну діяльність: соціальні мережі, розмови по телефону, читання новин, перегляд серіалів, гортання журналів тощо. А завершити мотиваційну діяльність та повернутися до немотиваційної може бути важко і тоді ми обираємо прокрастинацію.

Що робити: проаналізувати що саме може вас відволікати; прибрати ці стимули з поля зору та швидкого доступу або мінімізувати ймовірність їх виникнення.

 Наприклад, вимкнути звук повідомлень і викликів на телефоні; працювати в кімнаті, де немає телевізора; під час роботи на ноутбуці закрити всі непотрібні для поточної роботи вікна\вкладки, тощо. Також проаналізувати які можуть бути інші перешкоди для виконання запланованих задач та заздалегідь скласти план їх подолання.

➢ Нереалістичний обсяг задач

Щоденник, календар, планування – всі ці інструменти мають нам допомагати і покращувати якість нашого життя, а не навпаки. Нереалістичні плани підвищують ймовірність неуспішності, що призводить до негативних особистісних і соціальних наслідків, незадоволення собою, знижує настрій і мотивацію, що в підсумку призводить до прокрастинації.

Що робити: проаналізувати перелік і обсяг задач з точки зору реалістичності їх виконання у визначений термін. 

Якщо ви часто не встигаєте виконувати поставлені задачі протягом дня – перегляньте свій розклад. Перелік задач має бути реалістичним для виконання з урахуванням пріоритетів, ресурсу часу (доба – це для всіх 24 години), вашого фізичного і когнітивного ресурсу (він не безмежний), інших індивідуальних факторів, які можуть впливати на ваші можливості виконати завдання.

➢ Нечіткі цілі і завдання

Якщо цілі або завдання сформульовані нечітко, не мають критерію для оцінки виконання та визначеного часу виконання, то досягти успіху буде непросто, а от стикнутися з прокрастинацією – легко.

Що робити: визначити чіткі цілі і сформулювати задачі коректно.

Допомогти в цьому може використання методу постановки цілей за системою SMART, яка передбачає, що визначена ціль чи задача має бути S (Specific) – конкретною, M (Measurable) – вимірною, A (Achievable) – досяжною, R (Relevant) – актуальною, T (Time-bound) – обмеженою у часі. Детальну інформацію щодо постановки цілей за цією системою можна знайти у вільному доступі на інтернет ресурсах.

➢ Складна задача

Чим більших ресурсів потребує виконання завдання, тим меншою буде мотивація до його реалізації, а ймовірність прокрастинації – вищою. 

Що робити: складні завдання розбити на легші проміжні задачі і зробити покроковий план досягнення кінцевої мети. 

Це підвищить успішність, а отже, і мотивацію до своєчасного виконання запланованої діяльності.

➢ Відсутність необхідних знань і навичок

Нерідко причиною прокрастинації стає недостатність знань і практичних навичок для виконання задачі або недостатній рівень майстерності навички. Іншими словами – людина не знає як виконати певне завдання. В такій ситуації частіше може бути обрана поведінка відкласти виконання завдання «на потім». 

Що робити: здобути необхідні знання і навички або звернутися за допомогою до інших (в залежності від контексту ситуації це можуть бути родичі, друзі, педагоги, колеги, експерти-консультанти, тощо). 

Отже, якщо ви маєте сталу звичку відкладати справи на завтра, спробуйте проаналізувати чи виконуються умови, які підвищують ймовірність виконання завдань та знижують схильність до прокрастинації. Після визначення умов, які не виконуються, – забезпечте їх виконання і ви побачите позитивні зміни. 

Згадаємо ще раз основні умови:

  1. Систематичне дотримання здорової гігієни сну;
  2. Забезпечується баланс між навантаженням і відпочинком;
  3. Наявні структура дня і розклад тижня;
  4. Перелік задач візуалізован (щоденник, календар);
  5. В оточуючому середовищі відсутні відволікаючі фактори;
  6. Враховані ймовірні перешкоди і є план їх подолання;
  7. Обсяг задач на день є реалістичним для виконання;
  8. Задачі є чіткими, мають критерії і терміни виконання; 
  9. Складні, об’ємні задачі розділені на менші кроки;
  10. Наявні необхідні навички для виконання завдання. 

Додатково

Не завжди лише перелічені вище фактори можуть стати причиною прокрастинації.  В тому числі, вона може бути наслідком тривалого стресу, надмірної тривоги, перфекціонізму, зниженої самооцінки та інші, які призводять до поведінки уникнення діяльності. 

Також факторами, які підтримують прокрастинацію, можуть бути брак навичок регуляції емоцій і станів, дефіцит навичок імпульс контролю (зокрема, переключення з мотиваційної діяльності на немотиваційну, слідування заданій послідовності справ), навичок самоконтролю і самооцінювання тощо.

Крім того, в кожній конкретній ситуації необхідно враховувати наявні індивідуальні фактори, які можуть впливати на здатність виконувати заплановані задачі у визначені терміни.

Якщо вам не вдається самостійно подолати прокрастинацію, рекомендуємо звернутися до фахівців нашого Центру, які допоможуть виявити причини і нададуть компетентну допомогу у подоланні труднощів.

Автор статті – Наталія Джулай, спеціаліст Центру КПТ

Використані джерела:

  1. Fuschia M. Sirois (2023). Procrastination and Stress: A Conceptual Review of Why Context Matters. 20(6): 5031.
  2. Дж. Клір. Атомні звички. Легкий і перевірений спосіб набути корисних звичок і позбутися звичок шкідливих. – Київ: Видавнича група КМ-БУКС, 2022.
  3. BJ Fogg PhD,  Tiny Habits: The Small Changes That Change Everything. Harvest, 2020.
Опубліковано

Чому ми зцілюємося: еволюція психологічного зцілення та наслідки для глобального психічного здоров ‘я

Брендон А. Корт, Кетрін Оттман, Кетрін Пантер-Брік, Мелвін Коннер, Вікрам Патель

Основні моменти

  • Розуміння біокультурної еволюції психосоціального зцілення допомагає покращити поточну практику.
  • Психологічне зцілення є складовою кооперативних процесів, пов’язаних з еволюційною придатністю.
  • Соціальний розрив та соціальне відновлення є особливостями кооперативних соціальних видів, включаючи людей.
  • Зцілення включає співпереживання, дзеркальне відображення, емоційне зараження, саморегуляцію та менталізацію.
  • Зцілення серед людей передбачає символічні процеси, що вимагають спільного значення символів.

Анотація

Чому люди зцілюють один одного? Еволюційна психологія просунула наше розуміння того, чому люди страждають від психологічних розладів та психічних захворювань. Однак на сьогоднішній день еволюційним витокам того, що змушує людей полегшувати страждання інших, приділяється обмежена увага. Тому ми спираємося на еволюційну теорію, щоб оцінити, чому люди психологічно підтримують один одного, зосереджуючись на міжособистісній регуляції емоцій, яка формує те, як люди зцілюють та втішають один одного, коли перебувають у психосоціальному стресі. Щоб зрозуміти, чому ми займаємося психологічним зціленням, ми розглядаємо еволюцію співпраці між соціальними видами та ролі емоційного зараження, емпатії та саморегуляції. Ми обговорюємо ключові аспекти біокультурної еволюції людини, які сприяли поведінці зцілення: символічну логіку, включаючи мову, складні соціальні мережі та тривалий період дитинства, який вимагає виявлення та реагування на інших людей, які перебувають у скрутному становищі. Однак як біологічна, так і культурна еволюція також призвели до соціального контексту, коли емпатії та розрада не є доступними. Зрештою, розуміючи еволюційні процеси, що формують те, чому люди психологічно зцілюють чи не зцілюють один одного, ми можемо покращити наші поточні підходи до глобального психічного здоров ‘я та розкрити нові можливості для покращення лікування психічних захворювань у різних культурах та контекстах у всьому світі.

Графічна анотація

1. Вступ

1.1. Необхідність еволюційної теорії психологічного зцілення

Навколо нас існують формальні та неформальні методи психологічного зцілення: члени сім ‘ї, які втішають дітей та родичів, сусіди та однолітки, які поділяють турботи та втрати, релігійні лідери, які піклуються про членів своїх громад, а також фахівці з психічного здоров’ я та неспеціалісти, які лікують своїх пацієнтів. Це піднімає фундаментальне питання про те, чому люди надають психологічну підтримку один одному. Які еволюційні походження емоційної підтримки та заспокійливної поведінки є повсюдними в історії та популяціях та основоположними для психологічного зцілення та психосоціальної підтримки? Область еволюційної медицини зробила значний внесок у краще розуміння того, чому ми хворіємояк на фізичні, так і на психічні захворювання, а також у розуміння еволюційного походження стресових емоцій (Nesse, 2019; Nesse & Williams, 1995). Однак на сьогоднішній день еволюційна теорія не була всебічно застосована для розуміння походження того, чому і як люди втішають один одного, коли засмучені. Тепер еволюційна медицина, соціальна нейронаука та медична антропологія разом мають хороші позиції, щоб запитати, Чому Ми Зцілюємо один одного, коли перебуваємо в емоційному стресі. Зрештою, розуміння еволюційних витоків психологічного зцілення, зокрема міжособистісної регуляції емоцій, може допомогти нам краще задовольнити потреби людей у загальному психологічному дистресі та людей, які живуть із поширеними психічними розладами у всьому світі.

1.2. Еволюційна модель психологічного зцілення

Наша запропонована модель зцілення передбачає три передумови: 1) емоційний стрес має еволюційне походження; 2) регуляція емоцій розвилася в соціальному контексті; і 3) існують мотиватори та механізми міжособистісної регуляції емоцій, які призводять до втішаючої поведінки. Ми коротко опишемо ці три передумови тут, а потім надамо більш детальну інформацію в наступних розділах.

Перша передумова полягає в тому, що емоції відіграють певну роль у різних типах еволюційної придатності, включаючи процеси на рівні групи, такі як багаторівневий відбір (Wilson & Wilson, 2007). Емоції відіграють центральну роль у функціонуванні соціальних груп. Такі емоції, як горе, смуток, занепокоєння, страх, провина, сором, гнів та ревнощі, є реакцією на соціальну поведінку та мотивують її (Nesse, 2019). Емоції розвивалися, зокрема, у відповідь на міжособистісні процеси, щоб наблизитися до можливості, яка підвищить виживання, до репродуктивних можливостей або соціального статусу, або уникнути загроз для життя, репродукції або соціальної інтеграції.

По-друге, еволюція емоцій відбулася в соціальному контексті для ссавців (Shariff & Tracy, 2011; Sutcliffe , Dunbar, Binder, & Arrow, 2012). Тобто емоції не еволюціонували серед автономних ізольованих організмів, а скоріше сили відбору діяли на емоції в контексті соціальних процесів. Тому відбір діяв як на вираження емоцій, так і на поведінкову реакцію членів соціальної групи на це емоційне вираження. Це паралельно мові, для якої відбір діяв як на виникнення мовлення, так і на його розуміння(Glenberg & Gallese, 2012). Оскільки емоції розвивалися в соціальному контексті, існує кілька шляхів реагування на емоційний стрес (див. Рис. 1). Це означає, що крім індивідуальної поведінки для реагування на дистрес (наприклад, поведінкові реакції залучення, уникнення або саморегуляції емоцій), існує міжособистісна регуляція емоцій, за допомогою якої інший член соціальної групи допомагає зменшити емоційний дистрес за допомогою втішаючої та іншої поведінки. Найбільш очевидні форми міжособистісної регуляції емоцій пов’язані з розвитком дітей та підлітків, коли батьки, інші дорослі та однолітки відіграють певну роль у регуляції емоцій молодих членів групи. Міжособистісна регуляція емоцій продовжується у дорослому віці через неформальні стосунки (сім’я, друзі, члени соціальної групи) та в спеціалізованих соціальних ролях (релігійні лідери, лідери громад, фахівці з психічного здоров’я). Оскільки емоції розвивалися всередині соціальних систем, емоційна регуляція можлива як всередині індивіда, так і між індивідами (Nesse, 2019).

Рис. 1. 

По-третє, для міжособистісної регуляції емоцій потрібні мотиватори та механізми, щоб забезпечити втішаючу поведінку та інші відповіді членам групи, які перебувають у стресовому стані. Ці механізми включають емоційне зараження, емпатію, прийняття перспективи та менталізацію для інтерналізації емоційного досвіду людини, яка перебуває в стресовому стані (de Waal & Preston, 2017). Однак існують також контекстні та міжособистісні відносини, де ці мотиватори не спрацьовують, що призводить до відсутності емпатії та втішання, що, швидше за все, відбувається, коли людина, яка перебуває в стресі, не вважається членом тієї ж соціальної групи.

Під час праці з цими трьома передумовами знання про те, як еволюція сформувала фасилітаторів та бар ‘єри для міжособистісної емоційної регуляції, можуть покращити неформальну втішну поведінку, а також елементи психологічних послуг. Однак для цього потрібно визнати обмеження інтерпретації причинності в еволюційній теорії. Хоча кінцевою метою біологічної еволюції є репродуктивна придатність, тобто поширення своїх генів, еволюція працює лише шляхом вибору безпосередніх механізмів біології та поведінки, що керують диференційним виживанням та розмноженням, що включає епігенетичні механізми. Близькі механізми можуть бути корисними, нейтральними або шкідливими, залежно від соціального та екологічного контексту. Тому не існує універсальної деконтекстуалізованої еквівалентності між репродуктивною придатністю та фізичною, медичною або етичною придатністю. Кінцеве пояснення співпраці, наприклад, вказує на її філогенетичну історію або адаптивну проблему, яку вона вирішує. Близьке пояснення вказує на психологічні здібності, які лежать в основі або примушують до кооперативної поведінки.

Що стосується міжособистісної регуляції емоцій, корисно зрозуміти пояснення соціальної співпраці на найвищому рівні, а також безпосередні механізми, такі як емоційне зараження, емпатія та втішання, які роблять можливим спільну поведінку. Всі ці процеси додатково формуються культурною еволюцією, яка не зводиться лише до розмноження та виживання. Тому будь-яка спостережувана поведінка є багатовизначеною, і будь-яка окрема теорія або група теорій, що посилаються на еволюцію, буде недостатньою для всебічного пояснення або прогнозування людської поведінки. Таким чином, теорії повинні доповнювати, а не замінювати інші знання, отримані про психологічне зцілення та лікування психічного здоров ‘я.

2. Еволюція суспільної співпраці

2.1. Еволюційні теорії суспільної співпраці

Еволюція соціальної співпраці забезпечує основу для того, чому відбувається міжособистісна регуляція емоцій. Соціальні ссавці визначаються співпрацею, яку вони демонструють по відношенню до інших представників свого виду, з якими вони живуть і годують (Clutton-Brock, 2009). Соціальні ссавці включають вовків, деякі види гризунів, слонів, морських ссавців та нелюдських приматів, а також людей. Було розроблено ряд взаємопов ‘язаних теоретичних рамок, щоб зрозуміти, чому члени виду допомагають один одному. Ці моделі включають еволюцію альтруїзму, що пояснюється інклюзивною теорією фітнесу (Hamilton, 1964), еволюційною теорією ігор (Axelrod & Hamilton, 1981; Smith, 1982; Trivers, 1971), теорією багаторівневого відбору (Wilson & Wilson, 2007) та теорією взаємозалежності фітнесу (Aktipiset al., 2018; Chung, 2016).

Інклюзивний фітнес відноситься до інвестицій в інших через ступінь спорідненості (наприклад, всередині групи існує певний ступінь спільного генетичного походження, який допомагає іншим сприяти розмноженню спільних генів). Еволюційна теорія ігор припускає, що обміни сприятимуть взаємним вигодам (наприклад, відносини “око за око”, симбіотичні відносини). Багаторівневий відбір передбачає, що тиск на виживання та відтворення може виникати на груповому рівні, зокрема, коли групи конкурують за ресурси, а не лише на індивідуальному рівні. Взаємозалежність фітнесу передбачає, що деякі моделі поведінки можуть бути корисними для більшості членів групи (наприклад, об ‘єднання ресурсів). Хоча ці теорії історично розвивалися як альтернативи один одному (тобто, посилаючись на різні причинно-наслідкові процеси), сьогодні вони розглядаються як багато в чому пояснюють одні й ті самі причинно-наслідкові процеси по-різному, концепція, відома як еквівалентність (Wilson, 2015). На перетині цих теорій знаходяться основні рушії співпраці, які виходять за рамки генетичної спорідненості, включаючи взаємність, підтвердження інтуїтивного людського уявлення про торгові послуги та взаємозалежність фітнесу, підтвердження інтуїтивного людського уявлення про перебування «в одному човні» і, отже, необхідність співпраці навіть без генетичної спорідненості або вузької взаємності.

2.2. Соціальний розрив та відновлення

Членство в групах соціальних видів інформується як фенотипічними сигналами (візуальними, нюховими та слуховими), так і соціальною поведінкою, такою як спільне використання ресурсів та взаємний обмін (Dunbar, 2010; Nelson & Geher, 2007). Для того, щоб соціальна поведінка відбувалася та підтримувалася, повинні існувати механізми, які керують співпрацею, а також механізми покарання за порушення норм співпраці. Серед приматів складний світ емоцій лежить в основі мотивів соціальної співпраці та реакцій на соціальний розрив (Shariff& Tracy, 2011; Sutcliffe et al., 2012). Наприклад, гнів, помста та ревнощі прискорюють соціальний розрив (Fehr& Rockenbach, 2004). Гнів – це відповідь на порушення своїх міжособистісних норм та очікувань, включаючи соціальні стандарти взаємодії (Elison, Garofalo, & Velotti, 2014). Гнів може поставити під загрозу певні зв ‘язки або членство в групі в цілому, тим самим ризикуючи соціальною ізоляцією, що завдає шкоди виживанню і, отже, еволюційній придатності (Bailey & Moore, 2018). І навпаки, провина та сором – це емоції, що мотивують дотримуватися соціальних норм (таких як співпраця та взаємність), щоб уникнути соціальних розривів (Boyd & Richerson, 2009; Breggin , 2015; Gilbert, 2003; Jaffe, 2008). Страх самотності спонукає людей до соціальної взаємодії. Всі ці емоції, сформовані їх еволюційними передісторіями, проявляються в різних формах психічних захворювань (Nesse, 2019). Зокрема, самогубство сильно пов ‘язане з позицією людини щодо інших членів групи з найбільш прогнозованими соціально-емоційними станами для самопошкодження, які є “сприйманою обтяжливістю” та “зірваною приналежністю” (Joiner, 2007; Van Orden et al., 2010).

Процеси соціального розриву вимагають відповідних відновних механізмів. Якби процеси довіри або покарання були єдиними механізмами, що сприяють співпраці, групи в кінцевому підсумку розпускалися б або демонстрували скоординовану поведінку без будь-якої співпраці між членами, наприклад, стада риб. Зі складними соціальними мережами, мінливими ресурсами та проблемами життєвого циклу, такими як розмноження та старіння, постійно відбуваються малі та великі соціальні розриви. Ось чому соціальні види також потребують механізмів соціального відновлення. Психологічний стрес часто повідомляє про необхідність відновлення порушених соціальних відносин (Breggin, 2015). Поведінка соціального відновлення включає втішання, зменшення стресу та соціальний супровід; всі вони задокументовані в групах шимпанзе (De Waal, 1989; Goodall , 2010, Goodall, 2011). Прощення – ще один важливий соціальний механізм відновлення, заснований на афективних та поведінкових процесах (Billingsley & Losin, 2017; Will, Crone, & Güroğlu, 2014).

3. Співпереживання, співчуття та основи психологічного зцілення

3.1. Емпатія, емоційне зараження та регуляція емоцій

В основі більшості втішних та інших видів соціальної відновлювальної поведінки лежить процес емпатії. Щоб мотивувати втішаючу поведінку та інші реакції на стрес, потрібна емпатія, щоб точно повідомити про стресовий стан та спровокувати відповідні реакції. Співпереживання виникає, коли ви стаєте свідком стресу у члена вашої соціальної групи. Емпатія – це «будь-який процес, який виникає з того факту, що спостерігачі розуміють стани один одного, активуючи особисті, нейронні та психічні уявлення про цей стан, включаючи здатність впливати та ділитися емоційним станом іншого; оцінювати причини стану іншого; і ідентифікувати себе з іншим, приймаючи його або її точку зору» (де Ваал та Престон, 2017), див. Рис. 2. Це включає в себе дві різні системи: емоційне зараження та когнітивну перспективу (також відому як менталізація), яка також може бути виведена серед деяких ссавців (De Waal, 2008; Shamay-Tsoory, 2011; Zaki & Ochsner, 2012).

Рис. 2

Емоційне зараження може спостерігатися при моторному дзеркальному відображенні, наприклад, імітації виразу обличчя, що виражає дистрес, який є елементом співставлення станів, поділяючи емоційний стан іншого (Webb, Romero, Franks, & de Waal, 2017). Цей механізм, можливо, розвинувся в результаті відбору родичів, взаємного альтруїзму та статевого відбору, оскільки він сприяє альтруїстичній та кооперативній поведінці, підтримує мораль, пригнічує насильство та стимулює групову згуртованість (Smith, 2006). З негативного боку, співставлення станів та емоційне зараження можуть бути основою поведінки натовпу (Hatfield, Cacioppo, & Rapson, 1994). Когнітивне сприйняття перспективи, тобто «знання того, що інший знає, має намір зробити або бажає» (Gonzalez-Liencres, Shamay-Tsoory, & Brüne, 2013), ймовірно, розвивалося через зростаючу складність груп гомінінів, пов 'язаних з розширеним взаємним обміном та співпрацею, включаючи непряму взаємність (Apicella, Marlowe, Fowler, & Christakis, 2012; Marshall, 1961; Trivers, 1971; Wiessner, 2002). Це розвинуте пізнання дозволяє людям розпізнавати відмінності життів інших, одночасно маючи здатність розуміти різні переживання.1.

3.2. Втішаюча поведінка

Після того, як дистрес був переданий через емоційне зараження та/або менталізацію, необхідна емоційна саморегуляція з боку члена втішаючої групи. Регуляція емоцій – це процес, за допомогою якого людина керує емоційною реакцією як навмисними, так і ненавмисними шляхами (Nigg, 2017; Thompson, Uusberg, Gross, & Chakrabarti, 2019). Регулювання емоцій необхідне для переходу від переживання чужого дистресу до відповіді на нього заспокійливою поведінкою (de Waal & Preston, 2017). Саморегуляція емоцій трансформує реакцію страждання всередині почуття емпатії індивіда, тим самим дозволяючи йому допомогти іншому члену, що опинився в скрутному становищі. Емоційна саморегуляція з боку втішаючого передує міжособистісній емоційній регуляції зі стороною у дистресі. Емоційна саморегуляція необхідна, оскільки емпатична реакція, як правило, викликає порівнянний досвід болю або іншого дистресу у втішаючого.

Після того, як втішаюча сторона ініціювала емоційну саморегуляцію, можна запровадити втішаючу поведінку. У більшості соціальних ссавців найпоширенішим способом досягнення цього зменшення стресу є безпосередня фізична близькість та використання дотиків (наприклад, облизування та інша доглядаюча поведінка). Втішаюча поведінка, така як спонтанна приналежність, спрямована стороннім спостерігачем до недавнього реципієнта агресії або нещастя, може спостерігатися у приматів та собак (Webb et al., 2017). Коли людина засмучена, самотня або відчуває страх або горе, присутність члена групи в безпосередній близькості зменшує реакцію симпатичної нервової системи (Bailey & Moore, 2018; Heatley Tejada, Montero, & Dunbar, 2017).

Складною формою фізичної присутності та дотику є алло-догляд, що визначається як догляд за іншим представником свого виду (також називається соціальним доглядом). Алло-доглядання передує символічному спілкуванню і, ймовірно, є однією з найперших форм соціальної поведінки, яка може зменшити психологічний стрес через тривалу близькість (властивість, яку вона поділяє з людською розмовою) та дотик. Компонент оновлення, підтримки та зміцнення соціальних зв 'язків (Dunbar, 2010), алло-грумінг бере участь у взаємному альтруїзмі: безперервному обміні між ролями "доглядаючого" та "доглянутого" (Lehmann, Korstjens, & Dunbar, 2007). Алло-догляд зустрічається у багатьох групах людей і виконує функції, подібні до функцій у інших приматів (Jaeggi et al., 2017). Акт догляду фізіологічно розслаблює, про що свідчить зниження частоти серцевих скорочень, зниження деяких показників стресу, а іноді і засинання. У приматів соціальний догляд, здається, відіграє певну роль у полегшенні групових відносин, забезпечуючи психофармакологічне середовище вивільненням окситоцину, що посилює прихильність до відносин, тому створює психологічне середовище довіри (Dunbar, 2010; Nelson & Geher, 2007).

Враховуючи, що емпатійні реакції можуть передавати негативний вплив від потерпілого іншій людині, яка особиста користь може виникнути від допомоги іншій людині, яка перебуває в стресовому стані, замість того, щоб уникати ситуації (Zak & Barraza, 2013)? Нейробіологічний механізм винагороди, як видається, сприяє втішенню інших, які страждають, навіть незважаючи на тимчасовий дистрес з боку втішаючого (Inagaki & Eisenberger, 2012; Moll et al., 2006; Telzer, Fuligni, Lieberman, & Galván, 2014). Цей механізм винагороди був описаний як відчуття "теплого сяйва" після полегшення спільного болю спостерігача та виконання "доброї справи", що включає емоційне зараження емоційного полегшення, яке відчуває потерпіла сторона; ця посилена зцілювальна поведінка називається "навченою допомогою" (de Waal & Preston, 2017). В осіб з сильною реакцією на винагороду та більшою схильністю до регуляції емоцій, співчуття та втішних тенденцій може бути виражена здатність до інших поведінок (таких як обмін, розрада або допомога), які сприяють успішним соціальним відносинам та кращій соціальній інтеграції, в кінцевому підсумку підтримуючи успіх на рівні групи (De Waal, 2008; Webb et al., 2017). Регуляція внутрішнього стресу, що практикується шляхом частого догляду, може покращити загальне психічне благополуччя (Inagaki & Orehek, 2017; Raposa, Laws, & Ansell, 2016; Tabassum, Mohan, & Smith, 2016) та задоволеність відносинами (Post, 2007), а також зменшити внутрішнє запалення та загальний ризик смертності від різних захворювань (Hilbrand, Coall, Gerstorf, & Hertwig, 2017; O’Reilly, Rosato, Maguire, & Wright, 2015; Poulin & Holman, 2013). Важливо пам 'ятати про ці переваги допомоги, особливо враховуючи, що допомога іншим може поставити під загрозу власне здоров' я, безпеку та членство в групі.

3.3. Коли емпатія не спрацьовує

У більшості соціальних видів "члени групи" є основними одержувачами емпатії та співчуття. Члени групи, які перебувають у стресовому стані, викликають більш емпатійні або співчутливі реакції та пов 'язану з ними поведінку, таку як догляд, щоб зменшити стрес, тоді як ті, хто не є членами, їх не викликають (Cikara, Jenkins, Dufour, & Saxe, 2014). Крім того, у той час як стимуляція окситоцином (наприклад, шляхом інтраназального введення окситоцину) збільшує емпатичні реакції на членів групи, стимуляція окситоцином, як видається, не має ефекту емпатії або, можливо, зменшує емпатію та співчуття до членів зовнішньої групи (De Dreu & Kret, 2016; Van Ijzendoorn & Bakermans-Kranenburg, 2012). Серед людей та деяких приматів існують реакції задоволення, пов'язані з дистресом серед членів зовнішньої групи – відчуття задоволення, коли вороги (конкуренти) відчувають біль або дистрес, тобто нейробіологічна основа для  зловтіхи (Cikara, Bruneau, Van Bavel, & Saxe, 2014; Cikara & Fiske, 2013). Відносини, встановлені соціальним доглядом, відіграють вирішальну роль для відмінностей між групою та поза групою. Наприклад, серед диких бабуїнів гелади ймовірність того, що самка піде на допомогу іншій самці, коли остання зазнає нападу, значно корелює з кількістю часу, який вони витрачають на догляд один за одним, що посилює зв 'язок цієї пари в групі (Dunbar, 1980; Dunbar, 2010). Члени соціальної групи рідше відчувають співчуття до тих, хто не знаходиться в їхній групі.

4. Культурна еволюція людини

4.1. Культурна еволюція та модель подвійного успадкування

Еволюційна теорія психологічного зцілення серед людей не є повною без розгляду моделі подвійного успадкування (Richerson& Boyd, 2008). У подвійній спадкоємності є два взаємодіючих процеси: біологічна еволюція та культурна еволюція. Еволюція людини є коеволюцією: ми успадковуємо біологічний набір параметрів через генетику; крім того, є поведінка, символи, інститути та способи мислення, які є культурно успадкованими (Durham, 1991). Завдяки концепціям епігенетики та соціальної геноміки ми знаємо, що ці два процеси не є незалежними, а сильно взаємопов 'язані. Через культурну спадковість поведінка не може бути пов 'язана виключно з репродуктивною придатністю. Культурне відтворення (поширення культурних одиниць, «мемів») також має значення. Відносини, емоції та розум вимагають кінцевої причини в еволюції, результуючого генетичного та дорослого плану, процесу соціалізації, який у нас є спільним з іншими соціальними видами, та культурного процесу для індивіда та групи, який є унікальним для людей (Konner, 2010).

Культурна еволюція відіграла роль у формуванні соціальної ідентичності як потужного фактора, що керує кооперативною поведінкою. Люди готові співпрацювати і навіть помирати за інших членів своїх культурно визначених груп, часто без генетичної спорідненості або вузької взаємності. Цей факт найлегше пояснити з точки зору багаторівневого відбору (Boyd& Richerson, 2009; Richerson & Boyd, 2008). Примітно, що культурні відмінності існують в достатку для людських груп у всіх масштабах, включаючи народи багатьох мільйонів людей. Відбір також діє в цих масштабах, як, наприклад, коли великі держави конкурують економічно та військово. Відбір культурних груп не обов 'язково призводить до заміни людей та їх генів, але це призводить до заміни культурних практик. Іншими словами, коли ми розглядаємо теорію подвійного успадкування, груповий відбір може стати ще сильнішою силою при взаємодії культурного треку та генетичного треку.

Еволюція людини сприяла подальшому психологічному зціленню через три сфери, що ілюструють унікальні результати взаємодії культурних та біологічних процесів. По-перше, символічна логіка, включаючи мову, передбачає біологічну еволюцію і робить можливим культурну передачу. По-друге, тривалий догляд за потомством, яке має тривалий період залежності та розвитку, дозволяє прищепити людині багато культурних знань, не тільки мову, але й формування культурної ідентичності. По-третє, збільшення розміру та складності груп через символічну ідентичність дозволяє людям бути частиною декількох різних груп, але також ставить людей під загрозу ізоляції, коли вони сприймаються як такі, що не дотримуються культурних норм. У Таблиці 1 наведено внесок культурної еволюції, побудованої на процесах біологічної еволюції.

 

Таблиця 1. Еволюційні рамки психологічного зцілення

 

Сфери, пов ‘язані з еволюційною теорією

Складові біологічної еволюції

внесок культурної еволюції

Механізми, пов’язані з кооперативною поведінкою

  • Інклюзивний фітнес – інвестиції на основі ступеня спорідненості

  • Взаємний альтруїзм – інвестиції в інших з ймовірністю повернення інвестицій

  • Взаємозалежність фітнесу – переваги об ‘єднаних ресурсів

  • Багаторівневий відбір – змагання між групами

  • Символічні асоціації серед членів групи (фіктивна родина, племінна, національна або інша символічна ідентичність групи)

  • Поширення символів

  • Визначення зовнішніх груп (потенційно як загроз)

Механізми, пов’язані з реагуванням на інші психологічні розлади

  • Дзеркальне відображення, емоційне зараження та менталізація – відчуття чужого дистресу мотивує поведінку для полегшення цього дистресу

  • Регуляція
    емоцій – вторинне переживання дистресу цілителем викликає відповіді для зменшення цього інтерналізованого дистресу за допомогою когнітивно-емоційної обробки (виконавчі функції лобової частки)

  • Психонейроендокринологічне підкріплення – полегшення дистресу в інших дає позитивні, підкріплюючі відповіді (вивільнення окситоцину, дофаміну та ендорфіну, перехід від симпатичної до парасимпатичної нервової діяльності)

  • Вивчена допомога – підвищення ефективності втішення інших сприяє емоційній винагороді та підвищенню участі в поведінці

  • Асоціація з символічними ролями високого статусу (професіоналізація)

  • Матеріальна винагорода шляхом взаємності або оплати

Фактори, пов’язані із зціленням

  • Інструментальна підтримка (захист від небезпеки, забезпечення основних потреб)

  • Фізична близькість

  • Дотик і алло-догляд

  • Символічне зцілення (трансформація страждання через прив’язаність до символів)

  • Наявність символів підтримки, догляду, захисту

  • Символічна реінтеграція до соціальних груп

  • Дорогі прояви відданості цілителів

  • Ризик для цілителів

  • Експертна допомога, що дає реальні та уявні результати

  • Комунальні зобов ‘язання та підтримка для зцілення

4.2. Символіка та мова

Люди мають відмінну систему спадкування для символічного мислення, яка конкурує з безмежними можливими комбінаціями генетичної спадковості (Penn, Holyoak, & Povinelli, 2008; Wilson, Hayes, Biglan, & Embry, 2014). «Символ» можна охарактеризувати як довільну природу посилання (непотрібний зв ‘язок між формою та її значенням), з передумовами в інших нелюдських видах (Luuk, 2013; Ribeiro, Loula, de Araújo, Gudwin, & Queiroz, 2007). Символічна поведінка людини має відношення вищого порядку, які роблять просторово-часово зміщені посилання; тобто вони не обов ‘язково пов’ язані з фізичними властивостями, і вони утворюють вкладені системи символів (Shore, 1996). Як тільки ці відносини встановлені, вони підтримуються їх корисністю, узгодженістю та роллю в соціальній спільноті (Wilson et al., 2014).

Символізм створює основу для мови, яка є центральною для більшості форм людської втішної поведінки. Мова значно розширює різноманітні способи, якими може відбутися втіха та більш формальне зцілення (Dunbar, 2011). Мова імітує ефекти втіхи через догляд (заспокоєння, час близькості, взаємний обмін), не вимагаючи фізичного контакту, що також дозволяє втішати групу людей, а не лише фізичну втіху один на один (Dunbar, 2004). Ті ж фізіологічні реакції на ало-грумінг можна спостерігати після вербальної взаємодії в малих групах (наприклад, «кола пліток») зі знайомими членами соціальної групи. Тому мова, поряд з іншими системами символів, робить можливим колективне зцілення.

4.3. Виховання та догляд за дитиною

Серед приматів люди мають найдовший період залежності в дитинстві, який супроводжувався інтенсивним та динамічним доглядом та поведінкою зв ‘язку (Konner, 2010). Це вимагало високої співпраці груп та ресурсів, щоб забезпечити таку тривалу залежність. Люди – єдині справжні кооперентовані селекціонери серед наших близьких родичів-приматів. Колективний догляд за немовлям та дитиною є одним із пояснень унікально високого рівня співпраці, який розвинувся у нашого виду, що характерно для алло-батьківства – для виховання дитини потрібне село (Hrdy, 2009). Надання їжі батьками та іншими особами, особливо після відлучення від грудей, дозволило зробити великий крок вперед у еволюції людини, скоротивши інтервал між народженнями та прискоривши зростання населення (Kaplan, Hill, Lancaster, & Hurtado, 2000). Можливо, не випадково, що засвоєння мови в дитинстві, яка формує основу взаємин з небатьками, відбувається в типовому для мисливців-збирачів віці відлучення від грудей (Konner, 2010, Konner, 2016). Екологічні фактори, що сприяють еволюції батьківського піклування, створили набір коеволюційних циклів зворотного зв ‘язку, що призвело до збільшення зусиль батьків та потреб потомства, дуже тривалого дитинства, незважаючи на більш раннє відлучення, та еволюції мови. Це підсилювало відносні переваги позитивних соціальних взаємодій, каталізуючи переходи до соціальності в дитинстві та в період статевого дозрівання (Socias-Martínez & Kappeler, 2019).

Регуляція емоцій виникає під час здорового розвитку дитини, спочатку через міжособистісну регуляцію емоцій, щоб пізніше досягти більшої саморегуляції емоцій. Батьки та опікуни, інші члени сім ‘ї та інші члени соціальної групи моделюють та винагороджують методи регулювання емоцій. Цей процес починається ще в дитинстві, коли вихователі реагують на крики немовлят, встановлюючи контакт та спілкування з немовлям (Bornstein et al., 2017). Патерни реакції на окситоцин, з його роллю у соціальній взаємності та зв ‘язку, передаються від батька до дитини через шаблони батьківського піклування (Feldman, Gordon, Influs, Gutbir, & Ebstein, 2013). Дозрівання мозку має вирішальне значення для регуляції емоцій, але діти також вчаться справлятися з емоційним стресом та інтерналізувати процес регуляції від своїх опікунів як універсальними, так і культурно специфічними способами (Abraham, Raz, Zagoory-Sharon, & Feldman, 2018; LeVine et al., 1994). Присутність та тактика вихователів заохочують дітей до саморегуляції емоцій, вказуючи на те, що «батьки [та вихователі] не втішать їх, поки вони не почнуть втішати себе» (Martini & Kirkpatrick, 1992). Гра серед неповнолітніх також є важливим елементом репетиції емоційної регуляції (Konner, 2010; Shimada & Sueur, 2018; Sutton-Smith, 1997).

Одним з важливих моментів, який слід враховувати, є те, що поведінка, пов ‘язана з доглядом, заклала основи для чоловічих ролей у психологічному зціленні Соціальна втіха та підтримка не є діяльністю, яку виконують лише матері та інші жінки в соціальній групі. Поведінка чоловіків-вихователів все більш добре вивчається, включаючи її нейробіологічні кореляти та міжкультурну мінливість (Gettler, 2016; Golombok et al., 2014; Hewlett, 1991 ; Rilling & Mascaro, 2017). Серед інших наслідків, чоловічий догляд пов ‘язаний з психологічним розвитком регуляції емоцій у дітей (Cabrera & Tamis-LeMonda, 2013; Cummings, Merrilees, George, & Lamb, 2010; Gettler, 2016; Golombok et al., 2014; Hewlett, 1991; Rilling & Mascaro, 2017). Крім того, існує взаємний вплив між дітьми та опікунами чоловічої статі у розвитку регуляції емоцій, інтерналізації та екстерналізації поведінки, а також здатності до емпатії (Feldman, Bamberger, & Kanat-Maymon, 2013; Flouri, 2005; Pleck, 2010).

Однак у дітей з високим рівнем ранніх несприятливих подій та недбалим або жорстоким оточенням цей процес регуляції навчальних емоцій порушується або спотворюється. Наприклад, діти в зонах конфлікту з високим рівнем впливу насильства можуть з меншою ймовірністю розвивати здібності та мотивацію, необхідні для чуйного ставлення до потреб інших, а також частіше брати участь у насильницькій поведінці (Walker et al., 2007) та страждати від інших проблем психічного здоров ‘я (Kohrtet al., 2008). Коли ці діти стають батьками, їхня поведінка та очікування можуть формувати думки та поведінку, які впливають на здатність їхніх дітей діяти (Leckman, Panter-Brick, & Salah, 2014), налаштовуючи передачу такої поведінки між поколіннями.

4.4. Соціальна складність та символічні групи

Групи людей також відрізняються від інших соціальних тварин через символи, які визначають групи, об ‘єднують членів та виключають тих, хто не є членами групи (Durham, 1991; Shore, 1996). Особи, які мають дуже різні генотипи та обмежену спорідненість, все ще можуть ефективно співпрацювати через символічну групову ідентифікацію, пов ‘язану з нацією, релігією, професієюта іншими небіологічно спільними рисами. Хоча така співпраця добре відома у великих суспільствах, багато хто вважає, що групи мисливців-збирачів були переважно спорідненими групами. Насправді ці групи мали середню генетичну спорідненість між будь-якими двома членами, яка була досить низькою (Hill et al., 2011), оскільки вони часто включали осіб, пов ‘язаних опосередковано через шлюб (тобто родичів і родичів цих родичів); наше минуле полювання-збирання заклало основи для подальшої співпраці з неспорідненими у набагато більшому масштабі.

Складність з точки зору розміру соціальних груп, підрозділів всередині груп та членства в декількох групах є переважно характерною для людей. Хоча інші групи приматів демонструють різні типи динамічних соціальних ролей, їх групи, як правило, менші, максимум зазвичай не перевищує близько 80 членів (Dunbar, 1992). Дослідження груп мисливців-збирачів показали, що, хоча місцеві групи можуть складатися приблизно з 30–40 членів, шлюбний пул, про який люди знають і можуть вибирати, може становити до 500 (Lee, 1979; Lee & DeVore, 1968). Крім того, серед мисливців-збирачів групи людей, які живуть і працюють разом, вкладаються в етнолінгвістичні сукупності від декількох сотень до декількох тисяч членів, які поділяють мову, допускають поділ та злиття менших груп та збільшують кількість умів, доступних для зберігання культурних знань (Hill et al., 2011; Hill, Wood, Baggio, Hurtado, & Boyd, 2014; Marlowe, 2005). З часів сільськогосподарської революції стабільні, в основному малорухливі соціальні організації людей розширилися, щоб вмістити сотні тисяч людей. Розвиток пізнання серед людей, включаючи мову, ймовірно, був обумовлений зростаючою соціальністю та співпрацею всередині виду (Hayes & Sanford, 2014). Це також вимагає соціально-емоційної складності для управління соціальними зв ‘язками та членством в групі, що значно перевищує те, що спостерігається у інших видів.

Символічна ідентичність часто відображається на термінології сімейних зв ‘язків, таких як мережі споріднення. Мовна та інша символіка дозволяють мати «вигадану» ідентифікацію родичів, де не пов’язані члени групи посилаються один на одного за сімейними термінами: наприклад, брат, сестра, батько, мати, дядько, тітка. Багато форм традиційного або релігійного зцілення використовують вигадані споріднені терміни. Наприклад, священик або гуру називає людину, яка страждає, «моєю дитиною, моїм сином, моєю дочкою, сестрою, братом», а себе може називати «батьком» або «братом». Ці фіктивні споріднені терміни важливі, оскільки вони символізують перебування в межах однієї соціальної групи (Griffith, 2010). Таким чином, ті відносини, які відображають тісну взаємодію між цими меншими місцевими групами, з більшою ймовірністю викликають співпереживання та співчуття. Ця підвищена складність та розмір соціальних угруповань розробили ролі та механізми соціального ремонту, щоб повернути окремих осіб або групи в суспільство за певних умов (див. Рис. 3).

Рис. 3

З точки зору емпатії, здатність формувати символічні зв’язки навіть за межами своєї безпосередньої соціальної групи відкриває величезний потенціал для втішної поведінки. Однак символічні ідентичності також створюють більше можливостей для більш звуження групових ідентичностей та визначення аут-груп. Це створює серйозну загрозу для емпатичної та втішаючої поведінки. Процеси стигматизації та дискримінації є продовженням внутрішньогрупових та позагрупових розмежувань. Члени власної соціальної групи можуть стигматизуватися і, таким чином, імітувати статус поза групою, що перериває потік співпереживання та співчуття. Стереотипи психічних захворювань викликають стигматизуючі реакції у всьому світі (Pescosolido, Medina, Martin, & Long, 2013). Наприклад, особи з маркерами агресії або насильства стигматизуються та ізолюються і можуть не отримувати співчуття або психологічне зцілення. Крім того, деякі форми психічних захворювань можуть впливати на гігієну та догляд за собою, які викликають еволюційно вкорінені реакції відрази (Brewis & Wutich, 2019). Ці форми стигми також є «інфекційними», оскільки проведення часу з людиною з психічним захворюванням може загрожувати її соціальному статусу, який іноді називають ввічливістю або афіліативною стигмою. Це загрожує соціальному становищу, просто проводячи час з людиною, яка має психічне захворювання, і перешкоджає потоку емпатії (Griffith & Kohrt, 2016).

Символічна ідентифікація групи може призвести до соціальних норм, які перешкоджають співпереживанню та втішенню, і замінити це іншими формами подолання, такими як вживання психоактивних речовин. Крім того, нерегульовані емоції (наприклад, емоційні сплески) та відсутність міжособистісної регуляції з боку інших членів соціальної групи (наприклад, дозволяючи емоційний сплеск без втіхи або наслідків) можуть бути використані як форма або прояв домінування в соціальних ієрархіях (наприклад, політичних групах) (McIntyre, von Hippel, & Barlow, 2016). Науково-технічні інновації можуть збільшити вплив цих проблем, пов ‘язаних з подвійною біологічною та культурною спадщиною, а експлуатація систем може перекрити основоположні процеси соціального зцілення. Тому символічна ідентифікація групи, додана до інших фенотипічних ознак членства в групі, призводить до складних та динамічних відмінностей між групою та поза групою, які мають потужний позитивний потенціал, а також основні бар’єри для співпереживання та втішання.

5. Спеціалізація психологічного зцілення

У попередніх розділах було припущено, чому ми психологічно зцілюємо інших у контексті соціальної співпраці та як це соціальне зцілення відбувається через емпатію, емоційне зараження, регулювання емоцій, співчуття та втішаючу поведінку у формі міжособистісної регуляції емоцій. Як ми згадували в попередньому розділі, культурна еволюція дозволяє зціленню набувати різноманітних форм. У цьому розділі ми розглянемо, як міжособистісна регуляція емоцій відігравала свою роль через спеціалізацію ролей психологічного зцілення протягом всієї історії.

5.1. Шаманізм

Археологічні записи та антропологічні дослідження спільнот мисливців-збирачів протягом минулого століття свідчать про те, що шаманські практики, ймовірно, представляють першу формальну соціальну роль, пов ‘язану зі спеціалізованим зціленням. Шаманські практики продовжують відігравати важливу роль у психічному здоров’ї в багатьох суспільствах сьогодні (Gureje et al., 2015). Майже повсюдність шаманізму в історичних культурах свідчить про те, що це може відображати загальну стратегію боротьби з бідою та нещастям (Eliade, 2004, orig. 1951; Sidky, 2010; Singh, 2017a). У шаманському зціленні страждаючий, як правило, пасивний протягом усього процесу, але цілитель витягне щось із страждаючого, прикріпить його до символу, а потім трансформує символ (Winkelman, 2001, Winkelman, 2010), який є формою міжособистісної регуляції емоцій через емоційну трансформацію, яку переживає страждаюча людина (Dow, 1986; Levi-Strauss, 1949). Перетворення символу емоційного стресу може полягати у вилученні образливого духу від тривожної, засмученої або переживаючої горе людини шляхом поміщення образливого духу в курку, козу або яйце перед вбивством (розтріскуванням) тварини (або яйця), щоб вигнати дух. Ці типи метафізичних духів можна спостерігати в різних культурах як спосіб екстерналізації психологічного дистресу і, ймовірно, відображають механізми, подібні до ідеї несвідомого я. Ці процеси зцілення полягають у перетворенні, видаленні, знищенні та іншим чином зміні образливого духу та його зв ‘язку зі страждаючою людиною.

Ця емоційна трансформація для індивіда може бути сформована як рух через лімінальний стан – перехідний стан, який зазвичай бере участь у ритуалах для стадій життя або хвороби до здоров ‘я (Kohrt, 2015; Turner, 1969). Переміщення через лімінальний стан також змінює соціальний статус, тим самим здійснюючи соціальне відновлення. На соціальному рівні колективне зцілення має значні наслідки для комунальних зв ‘язків та зміцнення групи, пов’ язаних з соціальним відновленням: «колективна соціальна інтеграція, що виробляється шаманськими практиками зцілення через участь місцевої громади, зміцнює групову ідентичність, впливаючи на добробут шляхом посилення згуртованості громади шляхом реінтеграції пацієнтів у соціальну групу» (Winkelman, 2010). Таким чином, соціальна підтримка має не тільки терапевтичний та профілактичний вплив на зцілену особу, але і на тих, хто бере участь у процесі зцілення.

Крім того, важливим є моральний авторитет, наданий цілителю, і система вірувань, пов’язана з практикою зцілення. У всіх практиках зцілення пацієнту важливо вірити, що практика зцілення спрацює і що цілитель унікально підходить для застосування цієї практики зцілення (Luborsky et al., 1996). Цілитель і хворий повинні мати або спільні, або схожі моделі хвороби та одужання, або, як мінімум, повинні розуміти моделі один одного та брати участь у обох суб ‘єктивно (Kleinman, Eisenberg, & Good, 1978; Pachter, 1994). В ідеалі, пацієнт повинен вірити, що конкретний цілитель може отримати доступ до цієї особливої влади або авторитету (Winkelman, 2002), але в рівній мірі прийнято, що коли основний медичний працівник розуміє погляд пацієнта, зцілення полегшується. Екстатичні стани, включаючи змінені форми свідомості, можуть бути використані для символічної трансформації (Eliade, 2004, orig. 1951; Singh, 2017a). Це також можна зрозуміти як довіру до того, що шаман має здатність регулювати емоції, щоб успішно полегшити стрес. (Текстове поле 1 є прикладом зцілення мисливців-збирачів за допомогою шаманського цілителя та колективного ритуального процесу.)

Текстове поле 1

Модель мисливця-збирача для зцілення.

Антропологи звертаються до суспільств мисливців-збирачів за ключами до нашої основної адаптації людини протягом багатьох тисяч років, протягом яких сучасний Homo sapiens, наш вид, розвивав свої фундаментальні соціальні та культурні форми. Хоча всі мисливці-збирачі біологічно та психологічно дуже схожі на нас, вони живуть в екологічних та культурних умовах, що нагадують наших предків. Усі групи мисливців-збирачів мають певні моделі та практики зцілення, але одна з них, зокрема, є прикладом багатьох моментів, які ми намагаємося зробити щодо людської схильності та здатності до зцілення. Ця модель і практика є танцем цілющого трансу калахарі-сан, або бушменів, Ботсвани та Намібії (Katz, 1982; Konner , 1985; Lee, 1968; Marshall, 1969; Marshall, 1981).

Танець зцілення Сан є центральним релігійним ритуалом цієї групи мисливців-збирачів, а також їх основним методом зцілення. Під час церемонії, яка зазвичай починається ввечері і може тривати всю ніч, жінки збираються в коло навколо вогнища і плескають у складних ритмах і співають традиційні пісні, що частково нагадують йоделювання. Якщо спів і аплодисменти збирають енергію, цілителі – в основному чоловіки, але також деякі жінки – підходять з танцювальними дзвіночками навколо щиколоток і роблять ще одне коло навколо жінок. Вони танцюють монотонно, дивлячись у вогонь, поки деякі з них не випадають і їм допомагають інші цілителі. Глядачі сидять у третьому колі навколо співаків і танцюристів, і всі, хто відвідує – по суті, всі в маленькому селі – будуть зцілені, незалежно від того, хворі вони чи ні (Лі, 1968; Маршалл, 1981).

Цілителя, що лежить на землі, будуть енергійно терти інші цілителі, які ще не перебувають у трансі, поки він не зможе дійти до танцювальної позиції і ходити навколо, кладучи руки на кожну присутню особу, послідовно. Через надзвичайно кінетичний стан цілителів ще не вдалося вивчити активність мозку, але всі спостерігачі протягом багатьох десятиліть сходяться на думці, що цілителі перебувають у глибоко зміненому стані свідомості. Вони кажуть, що тимчасово залишають свої тіла і відвідують світ духів; вони можуть покласти голову у вогонь або побігти в кущ на високій швидкості, не уникаючи дерев або інших перешкод. Інші цілителі повинні вивести їх з вмираючого стану, званого «як смерть», і захистити їх від самих себе, коли вони знову стануть активними. Вони йдуть на серйозний ризик, як духовний, так і фізичний, щоб отримати силу зцілення.

З кожною людиною цілитель кладе обидві руки на плечі та груди, чутно тремтить, тремтячий звук збільшується в гучності, коли стогінний звук повторюється, поки різкий крик не завершує процес загоєння. У цей момент, вважає Сан, “частинки”, що викликають або можуть викликати хворобу, подорожують через дотичні руки і руки цілителя  і вистрілюють через потилицю шиї цілителя назад у світ духів, звідки вони прийшли. Періодично під час кругового раунду танцю цілитель зупиняється, звертається назовні до того, що вважається четвертим колом, що складається з духів, що відвідують, і кричить на них зневагу за спричинення хвороби. Тут мало або взагалі немає благоговіння, тільки покарання за погане використання надприродної сили.

Цікаво, що якщо транс-танець не набирає обертів, всі починають звинувачувати один одного; жінки співали недостатньо сильно, цілителі зі своїми танцювальними брязкальцями танцювали недостатньо енергійно, все село брало участь не так, як слід. Це підкреслює висновок про те, що сила цілителів походить від спільноти (Lee, 1968). Дуже досвідчені літні цілителі можуть входити в транс поодинці, але тільки після тривалого навчання в цьому щільному соціальному контексті (Katz, 1982).

Таким чином, цей ритуал, який спостерігається протягом багатьох поколінь у мисливсько-збиральному суспільстві, що представляє одне з середовищ еволюційної адаптації людини (EEA), ілюструє наступні моменти: 1) не тільки цілителі, а люди в цілому схильні допомагати тим, хто потребує підтримки, і будуть витрачати на це енергію; 2) цілителі роблять особливо дорогі прояви прихильності, щоб зцілитися, накопичуючи спеціалізовані знання, ризикуючи та інвестуючи великі особисті ресурси; 3) цілюща сила, хоча і спрямована через окремих цілителів, походить від громади в цілому; 4) зцілення спирається на спільні моделі причин та ефективні засоби захисту від хвороби; і 5) цілюща сила часто вимагає зцілюючого дотику та іншого тісного особистого контакту.

5.2. Організована релігія та медицина

Незалежний розвиток організованих релігій у різних культурах по всьому світу свідчить про те, що основна функція цих систем полягає в тому, щоб боротися з людською потребою відчувати страждання. Більшість організованих релігій відрізняються тим, що конкретно визначають внутрішню групу та зовнішню групу. З точки зору соціального виду, якщо співпереживання та співчуття є найсильнішими в межах соціальної групи, то організовані релігії забезпечують благодатний ґрунт для міжособистісного регулювання емоцій, включаючи втіху та зцілення. Багато організованих релігій мають спільні елементи, включаючи співчуття, співчуття, регулювання емоцій та втіху від страждань та втрат, щоб полегшити негативний вплив, пов ‘язаний з цим досвідом (Solomon, Greenberg, & Pyszczynski, 2015). Залучення до символічної мережі духовних переконань може полегшити негативний афект.

Найбільш ранні письмові медичні твори про психологічні розлади часто перепліталися з релігійним, філософським та політичним текстом. Вражає, що з перших днів медичного письма в усьому світі були описи психологічних розладів. Тексти, які сформували Веди та аюрведичну медицину в Південній Азії, написані вперше між 6-м століттям до н.е. – 6-м століттям н.е. , описують гуморальний дисбаланс та дисбаланс способу життя, що призводить до психологічного стресу (Jaiswal & Williams, 2017; Madhavi & Savitha, 2017). Ранні китайські медичні тексти (Huangdi Neijing, Suwen, Lingshu Jing), написані між 2-мстоліттям до н.е. і 8-м століттям н.е., описують дисбаланс і порушення “вітру”, пов ‘язані з різноманітними психологічними симптомами дистресу (Lin, 1981). Подібні описи страждань можна знайти в грецьких працях класичної античності (Sadeghfard, Bozorgi, Ahmadi, & Shojaei, 2016), Q ‘uranic medical text in the Islamic Golden Age (Haque, 2004), and the Four Tantras of Tibetan Medicine (Jacobson, 2007).

Усі ці традиції включають компоненти зцілення, пов ‘язані з прописаними типами соціальних взаємодій та регуляцією емоцій. Наприклад, буддійські принципи сприяють безмежному співчуттю до себе та інших, заохочуються через внутрішню взаємодію з власними емоціями (тобто регулювання емоцій) і слідують практиці симпатії та доброти як до членів групи, так і до інших (Peng & Shen, 2012). Поряд з безліччю буддійських практик дзен, віпассани та тибетської, компоненти цього внутрішнього «зосередження» можна знайти в християнських, єврейських хасидських та суфійських містичних традиціях (включаючи молитву, споглядання та медитацію) та світській практиці усвідомленості (Kristeller, 2011). Внутрішня спрямованість на розвиток позитивного впливу на інших є принципом цих практик.

Організовані релігії забезпечують зв ‘язок між соціальним зціленням інших та внутрішнім самозціленням. Зростаючі обсяги досліджень вказують на те, що релігійні переконання та участь багатьох видів сприяють стійкості під час хвороби, а також профілактичному здоров ‘ю, і що зцілення та інші альтруїстичні дії часто спираються на релігійні основи і ґрунтуються на нагадуваннях про віру (Konner, 2019; Rosmarin, Pargament, & Koenig, 2020). Деякі аспекти релігії вчать, як застосовувати втіху до себе, або через антропоморфну зовнішню силу, таку як бог, або через методи, вивчені в релігійній практиці, як це розвивається в буддизмі та інших традиціях.

В Афганістані, де багаторічний конфлікт десятиліттями впливав на життя та засоби до існування місцевого населення, заходи, що включають інтроспективні елементи суфійської ісламської практики та посилення соціальної підтримки, продемонстрували позитивний вплив на психосоціальне благополуччя учасників. Одним з таких втручань є колективна групова практика «Балансування благословень» серед афганських жінок. У груповій обстановці одну жінку просять розмістити одну квасолю або камінчик на боці шкали, щоб символізувати кожну сумну або складну ситуацію в її житті. Потім решта групи допомагає їй знайти позитивні «камінчики» для розміщення на протилежному боці, символічно продемонструвати сприятливі ситуації в її житті (Omidian & Miller, 2006). Практика дозволяє учаснику відчути емоційну та соціальну підтримку з боку групи, що призводить до переосмислення повсякденного досвіду (Omidian& Panter-Brick, 2015). Західний заклик «рахувати свої благословення», якщо він менш драматичний, виконує аналогічну функцію.

5.3. Психологічне зцілення

Антропологи порівняли, як шаманське зцілення поділяє елементи з  психологічною  терапією (Ріверс, 1924). Символізм та міфічна трансформація є центральними для обох практик (1949). У традиційному зціленні шаман надає публічно помітну розповідь або міф, до якого страждаюча особа може прив ‘язати свій особистий конфлікт. Шаман притягує страждаючого до міфічної трансформації та вирішення, щоб недуга страждаючого також трансформувалася та вирішувалася перед своєю соціальною групою. Незалежно від того, чи це дух, чи несвідоме, цілитель може отримати доступ до цієї окремої сили та трансформувати її, щоб полегшити страждання.

Одна антропологічна структура універсального символічного процесу зцілення для пояснення як шаманізму, так і психотерапії має 4 етапи (Dow, 1986): (1) зцілення починається з набору узагальнених символів у культурних рамках, характерних для цілителя та страждаючого; (2) цілитель переконує супутнього страждаючого, що структура визначає недугу; (3) цілитель конкретизує структуру для страждаючого, чий недуга прив ‘язується до транзакційних символів; (4) через маніпулювання транзакційними символами емоції страждаючого трансформуються для зцілення (див. Рис. 2). Істотними елементами зцілення в цьому процесі є навіювання, катарсис, соціально-когнітивна перебудова та психобіологічні реакції. Ця «універсальна структура символічного зцілення є результатом того, як людське спілкування було біологічно організовано еволюцією» (Dow, 1986). Людина, яка перебуває в скрутному становищі, повинна бути вкладена в символи цілителя та символи зцілення. Надія, або очікування, що майбутнє буде кращим за сьогодення, є основним механізмом зміни народних традицій зцілення та психотерапії – і ця надія пов ‘язана з вірою в символи цілителя та зцілення (Frank, 1974 [1961]; Frank and Frank, 1991).

Аспекти цього були названі ефектом плацебо. Ефект плацебо працює через символічне зцілення, при цьому ритуал терапевтичного акту має відчутний вплив на фізичний та психічний стан пацієнта (Winkelman, 2010). Це відбувається через символи, пронизані значенням, попередніми знаннями та досвідом, попередніми очікуваннями, а також через сприйнятий рівень емпатії, який демонструє постачальник (Meissner et al., 2011). Коли медикаментозне лікування, яке саме по собі є ритуалом зцілення, призначається людині, складний набір психосоціальних стимулів, які формують контекст зцілення, формує терапевтичний результат. Вони варіюються від характеристик лікування (наприклад, виду шприца або сценарію молитви) до характеристик пацієнта та цілителя (лікування та переконання щодо хвороби, статус, стать), а також від відносин пацієнта та цілителя (пропозиція, заспокоєннята співчуття) до умов лікування (будинок або клініка та планування кімнати) (Benedetti, Mayberg, Wager, Stohler, & Zubieta, 2005; Di Blasi, Harkness, Ernst, Georgiou, & Kleijnen, 2001). Ці контекстуальні фактори генерують як свідому, так і несвідому біологічну реакцію на терапевтичний ритуал шляхом активації ендогенних опіоїдних та неопіоїдних мереж у мозку, а також додаткову імунну систему та гормональні реакції (Colloca, 2018; Peciña et al., 2015; Pecina & Zubieta, 2018). Ці опіоїди, такі як окситоцин і вазопресин, є широко поширеними  нейропептидами в мозку, які мають просоціальні ефекти (Andariet al., 2010; Benedetti, 2011; Riem, Bakermans-Kranenburg, Huffmeijer, & van IJzendoorn, 2013; Yamasue et al., 2012). Великим компонентом цього ефекту є очікування індивідуумом користі від терапевтичної зустрічі, тобто очікування того, що лікування буде ефективним (Benedetti, 2011; de la Fuente-Fernandez, Schulzer, & Stoessl, 2002; Scott et al., 2007).

Сам факт того, що хороші медичні та хірургічні дослідження вимагають плацебо-контролю, відображає визнання біомедичними вченими того, що такі прості символи, як цукрові пігулки, можуть мати позитивний вплив на хворобу (Harrington, 1999), а ритуал хірургічного втручання має лікувальний ефект навіть тоді, коли фактична операція не виконується (Moseley et al., 2002). В одному дослідженні, в якому пацієнтам, які пережили втому, вводили таблетки плацебо, повідомлялося про покращення тяжкості втоми на 29% більше, ніж у їхніх звичайних аналогів (Hoenemeyer, Kaptchuk, Mehta, & Fontaine, 2018). Інше дослідження рандомізувало пацієнтів з остеоартритом на артроскопічну санацію, артроскопічне промиваннята «фіктивну» артроскопію (де вся процедура була переконливо відтворена без фактичного введення артроскопа). Результати оцінювали кілька разів протягом 24 місяців з використанням п ‘яти самозвітних балів – трьох за шкалами для болю та двох за шкалами для функції, а також одного об’ єктивного тесту на ходьбу та скелелазіння. Дослідження показало, що не було значної різниці між групами плацебо, санації або промивання як з точки зору самозвітних шкал, так і об ‘єктивного тесту ходьби та сходження в будь-якій точці оцінки під час дослідження (Moseley et al., 2002). Нещодавній систематичний огляд та мета-аналіз «фіктивних» хірургічних процедур для больових втручань додатково показали, що ці процедури пов ‘язані зі значним поліпшенням болю та іншими суб’ єктивними результатами, про які повідомляють пацієнти, з відносно невеликим впливом на об ‘єктивні результати (Gu et al., 2017).

Інше класичне дослідження показало, що пацієнти, які бачать природну сцену через вікно лікарняної палати, швидше одужують після операції і вимагають менше знеболюючих препаратів, ніж ті, чиїм поглядом є цегляна стіна (Ulrich, 1984), і цей загальний ефект підтверджується в недавніх дослідженнях (Huisman, Morales, van Hoof, & Kort, 2012). Стрес та його полегшення впливають на фізичне загоєння від хірургічних ран та опіків (Gouin & Kiecolt-Glaser, 2011; O’Brien & Lushin, 2019; Robinson, Norton, Jarrett, & Broadbent, 2017). Навіщо сумніватися в тому, що співчуття, медитація, колективний спільний ритуал або дорогий прояв відданості, такий як екстатичний стан шамана, можуть мати подібний вплив? Враховуючи ці висновки, варто згадати заяву Артура Клейнмана, зроблену понад три десятиліття тому: “Можна було б подумати, що кожен студент-медик повинен бути навчений виявляти найвищі показники ефектів плацебо шляхом оволодіння неспецифічними символічними техніками” (1988, стор. 140).

Окрім ефекту плацебо, варто також відзначити область вивчення спільних факторів у дослідженнях психологічного лікування, яка має відношення до втішної поведінки та міжособистісної регуляції емоцій. Спільними факторами є ті елементи психологічного лікування, які є спільними для різних видів лікування, такі як співпраця, емпатія, союз та підтвердження є прикладами спільних факторів (Wampold, 2015). Загальні фактори важливі поряд з факторами, специфічними для лікування, які є елементами лікування, які є специфічними для типу втручання, такими як вирішення проблем, мотиваційне інтерв ‘ювання тощо. Оскільки загальні фактори часто переплітаються зі специфічними факторами лікування, важко розплутати відносний внесок (Cuijpers, Reijnders, & Huibers, 2019; Mulder, Murray, & Rucklidge, 2017), але обидва вважаються важливими (Karson & Fox, 2010). Таким чином, еволюційні механізми дзеркального відображення, позитивного емоційного зараження та менталізації є центральними для забезпечення зцілення, і вони формують основу здатності співпрацювати, співпереживати, утворювати альянс та підтверджувати особистість, яка зазнає лиха. Зрештою, з біокультурної еволюційної точки зору, це вимагає уваги як до символічного процесу зцілення, так і до основоположних процесів емпатії, регуляції емоцій та втіхи. Виходячи з того, що ми розглянули, ми можемо передбачити з еволюційної точки зору, що існують умови, які сприяють психологічному зціленню, і умови, при яких це менш ймовірно (див. Рис. 4).

Рис. 4

Психологічне зцілення також бачило спеціалізацію та розвиток підходів до зцілення, деякі з яких спираються на втіху, але багато елементів, які також є різними процесами. Тому важливо зазначити, що ми не припускаємо, що всі формальні психологічні методи лікування можуть бути простежені до основ міжособистісної регуляції емоцій. Міжособистісна регуляція емоцій більше пов ‘язана з поширеними психічними розладамиі не буде достатньою для розробки втручань для конкретних нервово-психічних розладів, таких як ПІКА у дитини з затримками розвитку. Крім того, деякі ручні методи лікування, такі як терапія прийняття та зобов ‘язання (ACT), інформуються іншими аспектами еволюційної теорії (Hayes, 2019).

6. Наслідки для глобального психічного здоров ‘я

Глобальне психічне здоров ‘я – це “область для вивчення, досліджень та практики, яка приділяє пріоритетну увагу поліпшенню психічного здоров’ я та досягненню справедливості у сфері психічного здоров ‘я для всіх людей у всьому світі” (Patel & Prince, 2010). Сфера глобального психічного здоров ‘я присвячена вирішенню проблеми нерівності, яка полягає в тому, що 90% досліджень проводиться з вибірками, що представляють лише 10% населення світу. У дослідженнях психічного здоров ‘я переважають високоресурсні англомовні групи населення (Patel & Sartorius, 2008), які також характеризуються як Західні освічені промислово розвинені багаті демократичні суспільства (WEIRD) групи населення у психологічних дослідженнях (Henrich, Heine, & Norenzayan, 2010). Увага в останні роки до країн з низьким і середнім рівнем доходу (LMIC) також збігається зі зростаючим визнанням того, що більшість країн з високим рівнем доходу також мають велику частину населення, яке залишається без лікування, особливо в сільській місцевості та серед культурних та етнічних меншин (Alonso et al., 2018; Degenhardt et al., 2017; Hoeft, Fortney, Patel, & Unützer, 2018; Thornicroft et al., 2017).

Були узгоджені зусилля з оцінки та розширення психологічних втручань у всьому світі (Fairburn & Patel, 2014). Ці психологічні втручання використовують неспеціалістів як кадрів стажистів (Kohrtet al., 2018; Singla et al., 2017), які, як правило, є волонтерами громадського здоров ‘я, вчителями, медсестрами, непрофесіоналами в таборах біженців, неформальними або традиційними акушерками, релігійними лідерами та членами сім’ ї. Медичні працівники громади та інші кадри проходять навчання в середньому від 5 днів до 2 тижнів для проведення психологічних втручань. Ці втручання розроблені з використанням основних компонентів класів психологічного лікування, таких як міжособистісна психотерапія, когнітивна поведінкова терапія, поведінкова активація, мотиваційне підвищення та методи, орієнтовані на травму. Станом на 2017 рік було 25 РКД психологічних втручань з об ‘єднаним помірним розміром ефекту (0,49) для поширених психічних розладів (Singla et al., 2017). Ми пропонуємо пропозиції щодо глобального психічного здоров ‘я на основі еволюційної теорії психологічного зцілення (див. Таблицю 2). Ці пропозиції відповідають духу того, що глобальне психічне здоров ‘я відображає нерівність у всьому світі, включаючи країни з високим рівнем доходу, і, отже, ці рекомендації також застосовні до поліпшення медичної допомоги в США та інших країнах з високим рівнем ресурсів.

 

Таблиця 2. Застосування еволюційних уроків до надання психологічної підтримки

Домен

Компоненти

Описи

А. Хто повинен надавати психологічну підтримку?

В 1. Учасники групи

Емоційне зараження буде більш ефективним, коли його здійснюють члени групи; необхідні підходи для зменшення дискримінації та стигми, щоб виховувати почуття членства в групі

В 2. Учасники групи

Залучайте членів зовнішньої групи (або інструменти, такі як чат-боти) в контексті, де бажана анонімність або де виникає дистрес через судження про соціальні норми в групі

В 3. Особи з навичками емоційної саморегуляції

Особи з сильними навичками саморегуляції будуть більш ефективними у міжособистісній регуляції емоцій

B. Що слід надати в рамках психологічної підтримки?

B1. Утішаючий

Втручання повинні включати втішну поведінку як фундаментальний компонент психологічного зцілення

B2. Дотик і колективний рух

Виходячи з його ролі в міжособистісному полегшенні дистресу, дотик слід досліджувати як компонент втручання, починаючи від масажу до акупунктури; а також колективних рухів, таких як танці, йога та інші групові фізичні навантаження

B3. Соціальне включення

Втручання повинні надавати навички та можливості для (повторної)інтеграції людей у соціальні групи та діяльність

B4. Навички емоційної саморегуляції

Навички емоційної саморегуляції слід навчити реагувати на поточний стрес та покращувати відповіді на майбутні труднощі

B5. Допомога іншим

Через переваги для саморегуляції та психофізіологічні переваги для помічника, втручання повинні включати навички та можливості допомагати іншим

C. Як слід надавати психологічну підтримку?

C1. Спільні культурні символи та пояснювальні моделі

Щоб символічне зцілення було ефективним, потрібні спільні символи та пояснювальні моделі, щоб прикріпити дистрес до символу та трансформувати цей символ, щоб полегшити дистрес

C2. Групова доставка

Щоб сприяти соціальній інтеграції та можливостям допомагати іншим, повинні бути доступні формати групової доставки

C3. Доставка з урахуванням розвитку дітей та підлітків

Програми однолітків та однолітків-наставників з молоддю на аналогічному життєвому етапі можуть сприяти емоційному зараженню та емпатії, а також сприяти розвитку навичок емоційної регуляції та інших сфер через каркасне навчання

C4. У системах, що запобігають емпатії, втомі та вигоранню

Щоб заохочувати емоційне зараження та сприяти емпатії, установи (наприклад, охорона здоров ‘я, освіта та інші соціальні послуги) повинні мати ресурси для сприяння добробуту хелперів та гарантувати, що підтримка може бути надана ефективно, щоб підтримувати засвоєну допомогу та уникати засвоєної безпорадності та вигорання

6.1. Хто надає психологічну підтримку?

6.1.1. Члени групи

Хто має надавати психологічну підтримку, беручи до уваги еволюцію міжособистісної регуляції емоцій? Загальна відповідь проста: всі. Як вид ми призначені для цього, і ми всі, ймовірно, вже робимо це в багатьох аспектах нашого життя з точки зору втішення дітей, інших членів сім ‘ї та інших членів наших соціальних груп. Еволюційна теорія також припускає, що міжособистісна емоційна регуляція з більшою ймовірністю відбуватиметься з певними типами людей – особливо з членами соціальної групи. Емоційне зараження та сприйняття перспективи частіше трапляються з членами групи, і це відображається на нейробіології досліджень емпатії. Це свідчить про те, що слід ініціювати створення різноманітної робочої сили з питань психічного здоров ‘я, щоб кожен мав доступ до людей у своїх громадах з спільним життєвим досвідом та членством у соціальних групах, які можуть надати психологічну підтримку. У поточний політичний момент відбулася глобальна реакція на Рух за життя чорношкірих, спрямована на створення більш представницького суспільства в різних професійних дисциплінах, і те ж саме було заявлено для більш представницької глобальної робочої сили з питань психічного здоров ‘я (Weine et al., 2020). Також важливо мати різноманітний підхід до розвитку, зокрема, потребу в однолітках-наставниках та однолітках-помічниках підлітків та молодих дорослих, щоб сприяти емоційному зараженню та сприйняттю перспективи для підтримки втішаючої поведінки.

Тому культурне, расове та інше ставлення до сприйманих групових відмінностей може пом ‘якшити емпатійні реакції, причому люди з більшою ймовірністю співпереживатимуть або демонструватимуть співчуття до тих, хто перебуває в їхніх близьких стосунках або в групі (Decety, Echols, & Correll, 2010; Hein, Silani, Preuschoff, Batson, & Singer, 2010; Xu, Zuo, Wang, & Han, 2009). Наприклад, нещодавні дослідження показали, що расове співставлення лікаря і пацієнта в Сполучених Штатах призводить до зниження рівня смертності в лікарнях на 13% в одному аналізі (Hill, Jones, & Woodworth, 2018) і зниження смертності від серцево-судинних захворювань на 19% (Alsan, Garrick, & Graziani, 2018) для чорношкірих чоловіків, які лікуються чорношкірими лікарями. Це свідчить про те, що культурно сконструйовані соціальні поділи, такі як раса, клас та релігія, можуть впливати на людський зв ‘язок, потік співпереживання та співчуття, а також терапевтичний альянс.

Однією з захищених стратегій у сфері глобального психічного здоров ‘я є навчання працівників громадського здоров’ я. Підготовка громадських медичних працівників, які, ймовірно, поділять характеристики ідентичності з населенням, якому вони служать, матиме масове глобальне охоплення. Це також може узгоджуватися з теоріями внутрішньогрупового емоційного зараження – враховуючи, що між людиною, яка надає та отримує допомогу, не існує великої соціальної дистанції (тобто сприймається різниця між групами людей, як визначено соціальними категоріями). Це збільшує ймовірність того, що відмінності між внутрішньою та зовнішньою групами будуть зведені до мінімуму, тим самим оптимізуючи умови, за яких виникає емпатія через емоційне зараження.

6.2. Сприяння внутрішньогруповій ідентифікації (зменшення стигми та дискримінації)

Тим не менш, виключно проводити співставлення ідентичностей помічників та бенефіціарів неможливо, враховуючи діапазон різних маркерів ідентичності. Наприклад, співставлення за статтю, віком та расою може бути не найважливішими маркерами ідентичності. Натомість релігія, сексуальна орієнтація та інші фактори можуть бути однаково або більш важливими в деяких контекстах. Більше того, навіть для медичних працівників громади, які мають співвідношення 1:1000, будуть існувати відмінності в касті, мові, релігії та соціально-економічному статусі в межах однієї громади. Тому ефективне навчання емпатії, особливо менталізації (або співчуття), матиме вирішальне значення в будь-якому контексті – навіть при роботі з постачальниками послуг на рівні громади.

Соціальні нейронаукові теорії стигми узгоджуються з еволюційними теоріями соціальних груп та закликають до шляхів зменшення загрози та сприяння маркерам спільної ідентифікації та досвіду. Потенційну роль тут відіграють соціально-контактні втручання зі сфери соціальної психології. Соціальний контакт використовує принцип спроби зменшити відмінності між групою та поза групою шляхом спільної роботи членів групи (Pettigrew, Tropp, Wagner, & Christ, 2011). Це робиться шляхом демонстрації того, що люди мають якусь спільну мету. Це передбачає зменшення негативних емоцій, таких як тривога, та заохочення надії. Це було використано для зменшення расових/етнічних бар ‘єрів, а також ефективно для зменшення стигми щодо осіб з психічними захворюваннями (Corrigan, Morris, Michaels, Rafacz, & Rusch, 2012). Коли тривога висока, активація мигдалини збільшується, і, ймовірно, менша емпатія (Amodio, 2014). Аналогічно, у соціально стресових ситуаціях спостерігається менш позитивне емоційне зараження, тобто менш спільний емоційний досвід (Martin et al., 2015). Після урагану Катріна члени соціальної аутгрупи менше потребували емоційної та інструментальної підтримки, незважаючи на порівнянний рівень травматизму (Cuddy, Rock, & Norton, 2007). Однак, коли тривожність можна зменшити та активізувати діяльність лобової частки для планування, ці відмінності можна пом ‘якшити. В даний час проводяться дослідження, що вивчають ці підходи до соціальних контактів у глобальному психічному здоров ‘ї (Kohrt et al., 2018). Інші альтернативи для зменшення внутрішньогрупових та позагрупових відмінностей та сприяння емпатії можуть включати втручання соціальних контактів (див. Текстове поле 2).

Текстове поле 2

Зменшення відмінностей між внутрішньою та зовнішньою групами для сприяння співпереживанню в медичних послугах.

З еволюційної точки зору, внутрішньогрупові та позагрупові поділи є однією з основних перешкод для емпатійних, співчутливих обмінів. Коли медичний працівник або інша особа, що надає психологічну підтримку, сприймає когось, хто перебуває в скрутному становищі, як не частину своєї групи, вони з меншою ймовірністю відчувають емоційне зараження і, отже, не беруть участь у втішній поведінці. Люди з психічними захворюваннями часто викликають цю реакцію поза групою, оскільки вони сприймаються як непродуктивні члени соціальної групи, тягар для сімей та інших членів групи та потенційно непередбачувані або жорстокі. З еволюційної точки зору необхідні втручання, які допомагають медичним працівникам побачити, що люди з психічними захворюваннями багато в чому «схожі на мене».

Одним із прикладів цього в глобальному психічному здоров ‘ї є програма «Зменшення стигми серед працівників охорони здоров’ я» (RESHAPE), в рамках якої люди з психічними захворюваннями навчаються надавати фотографічні наративи, що описують їхнє життя, досвід психічних захворювань та досвід одужання (Kaiser et al., 2019; Rai et al., 2018). Коли люди з психічними захворюваннями представляють ці наративи медичним працівникам, це створює соціальний зв ‘язок і зменшує упередження в групі та поза групою. Програма була пілотована в Непалі, де вона призвела до зменшення соціальної дистанції між медичними працівниками та людьми з психічними захворюваннями, зменшення стигматизації та більшої емпатії та іншого позитивного терапевтичного залучення (Kohrtet al., 2020).

Лікар на півдні Непалу повідомив, як взаємодія з людьми з психічними захворюваннями на тренінгу RESHAPE вплинула на його ставлення та переконання:

«Я думаю, що ми стали більш оптимістичними [після тренінгу]. До того, як ми надавали психіатричну допомогу під час [медичної підготовки], я сумнівався, чи пацієнти справді одужають, чи покращиться їхній стан.

Отже, побачивши тих людей, які одужали, ми отримали докази того, що їх стан може покращитися, якщо вони отримають своєчасне лікування та своєчасне консультування… Ми дізналися, що відчувають пацієнти і що змушує їх робити певні речі, що викликає депресію. Ми взаємодіяли з пацієнтами, які раніше мали післяпологову депресію та післяпологовий психоз… Мені було дуже боляче дізнаватися про труднощі, з якими вони стикаються в суспільстві. Я зміг співпереживати їм і усвідомити, як вони могли себе почувати. Тож я був радий, що маю змогу надавати послуги людям з такими проблемами». (Kohrt et al., 2020)

6.2.1. Догляд з боку сторонніх членів групи

Враховуючи цю еволюційну перспективу, також важливо враховувати, коли членство в групі може бути небажаним, і чому також можуть знадобитися члени поза групою. Враховуючи, що емоції, особливо сором, можуть перешкоджати втішенню від члена групи, тоді також важливо розглянути роль потенційних членів поза групою. Крім того, якщо сором виникає через передбачувану соціальну норму (наприклад, гомофобні переконання, антирелігійні або політичні переконання тощо), то може бути важливо отримати підтримку від когось, хто не вважається частиною соціальної групи. У деяких випадках анонімність може бути життєво важливою для емоційного розкриття та відкриття інформації про міжособистісні конфлікти, що спричиняють емоційний стрес.

У всеосяжній, еволюційно-інформованій перспективі важливо мати як підтримку від членів групи, так і доступ до членів зовнішньої групи, які можуть не поділяти (або вважати, що поділяють) переконання та цінності, пов ‘язані з походженням стресу. Технології все частіше роблять це можливим як у зв’язку з зустріччю членів групи (які можуть перебувати у різних точках світу), так і з доступом до членів поза групою. Втіленням анонімності в міжособистісному регулюванні емоцій може бути зовсім не людина, а чат-бот, який виконує деякі ролі з регулювання стресу без передбачуваного ризику засудження або порушення конфіденційності. Такі технології, як чат-боти, можуть імітувати емпатичні та співчутливі реакції. Оскільки чат-боти можуть не мати маркерів ідентичності для сприяння емоційному зараженню, може бути важливішим, щоб вони не мали маркерів ідентичності певної етнічної приналежності, віку або соціального статусу. Знищення цих соціальних стимулів може в кінцевому підсумку зменшити перешкоди, коли людина, яка страждає, менталізує про свого помічника. Людина, яка перебуває в скрутному становищі, може не турбуватися про те, «що чат-бот думає про мене», що може стримувати їх, коли вони розмовляють з іншими помічниками. Версія чат-бота Програми здорового мислення зараз пілотується в Кенії (Green et al., 2019). Крім того, технологія може бути використана для моніторингу навичок регулювання емоцій серед осіб, навчених бути помічниками та їх одержувачами.

6.2.2. Особи, які володіють навичками саморегуляції

Хоча кожен повинен мати можливість забезпечити втіху, еволюційна перспектива підкреслює необхідність емоційних навичок саморегуляції, щоб бути ефективними в цьому. Тому людям слід надавати підтримку у розвитку навичок саморегуляції, а відбір спеціалізованих психологічних цілителів (незалежно від конкретної дисципліни) повинен певним чином включати оцінку навичок саморегуляції. Це б вказало на потребу розширити масштабовані надійні методики оцінки саморегуляції емоцій, а також використовувати це як критерій відбору для фахівців та нефахівців, що здійснюють психологічне втручання. В даний час у сфері глобального психічного здоров ‘я ми, як правило, широко залучаємо працівників для розширення доступу, але ми могли б розглянути культурно обґрунтовані способи оцінки емоційної саморегуляції при відборі осіб для надання психосоціальних послуг.

Сприяння навичкам саморегуляції серед помічників також важливо для зменшення вторинної травматизації та вигорання. Вигорання загрожує психічному здоров ‘ю постачальників медичних послуг та перешкоджає наданню допомоги своїм клієнтам. У постраждалих від конфлікту районах Афганістану та Пакистану втручання, що включають методи уважності як частину «фокусування» емоцій для працівників гуманітарної допомоги, продемонстрували поліпшення показників стійкості, понять служіння та віри, а також зменшення загального вигорання (Miller, Omidian, Rasmussen, Yaqubi, & Daudzai, 2008; Omidian & Panter-Brick, 2015). Практика усвідомленості заохочує усвідомлення та перебування в даному моменті, внутрішнє визнання власного досвіду та сприяння критичному вивченню особистих упереджень при утриманні суджень (Dean et al., 2017).

B. Що слід надати в рамках психологічної підтримки?

6.3.1. Втішання

З еволюційної точки зору втішання є центральною поведінкою. Це узгоджується з загальними факторами психотерапії, включаючи нормалізацію та підтвердження емоцій, а також пов’язані з цим вербальні та невербальні навички спілкування. Заспокоєння також передбачає надання надії на те, що стрес якимось чином зменшиться. Можна уявити, що втішання займає центральне місце в таких емоціях, як горе та провина. Це не суттєво змінить поточну практику, оскільки більшість посібників з лікування глобального психічного здоров’я включають ці елементи, але це підсилює увагу до того, щоб переконатися, що ці компетенції досягнуті (Pedersen et al., 2020).

6.3.2. Дотик

Ми також бачили, наскільки важливим, як форма втіхи, є дотик, від фізіологічної реакції, пов’язаної з ним. Це те, чого радикально не вистачає в психотерапії, і важливо розглянути, як це можна краще інтегрувати. Можуть бути відмінності у фізіології, коли дотик можливий або неможливий (можливо, навіть рукостискання) як фізичний людський зв ‘язок. На сьогоднішній день існує обмежена ясність або адвокація щодо ролі дотику в глобальному психічному здоров’ї та того, як він повинен бути включений як елемент зцілення. Це слід виправити, оскільки дотик є основоположним компонентом відповідно до еволюційної теорії. Дотик, ймовірно, важливий для загоєння травм у багатьох культурах, і помітність болю, пов ‘язаного з психологічним дистресом як кризою громадського здоров’я, підкреслює це як прогалину, яку потрібно заповнити (Kohrt, Griffith, & Patel, 2018).

Конкретні практики, такі як масажисти, хіропрактики, костоправи, акупунктуристи та деякі практики в Аюрведі, китайській медицині та інших формах зцілення, використовують дотик як компонент зцілення. Крім того, дотик відіграє певну роль у деяких колективних рухах, таких як екстатичні ритуали, танцювальна терапія, соматична терапія та інші практики (Csordas & Lewton, 1998; Monteiro & Wall, 2011). У харизматичних релігіях дотик є цілющим компонентом, наприклад, через покладання рук (Csordas, 1994, Csordas, 2001). Однак це вважається табу або проти професійних стандартів у більшості сучасних тренінгів з психічного здоров’я. Частково це може бути пов ‘язано з ризиком того, що установи та особи, наділені символічною владою (наприклад, релігійний лідер, практикуючий тощо), використовують таку владу для емоційної, фізичної або сексуальної експлуатації осіб, довірених їм. Таким чином, повторне включення дотику до основної практики пов’язане з обережністю забезпечення гарантій проти такої експлуататорської практики.

6.3.3. Соціальна інклюзія

Ще один елемент, який виникає, полягає в тому, що соціальна інклюзія є вирішальним елементом з еволюційної точки зору. Соціальні стресові фактори є основним тригером емоційного стресу (Nesse, 2019), тому психологічна підтримка повинна включати компонент соціальної інтеграції. Це може мати багато форм. Це може бути просто позитивна взаємодія між людиною, яка страждає, та іншою людиною. Соціальна інтеграція також може бути посилена шляхом розвитку навичок для полегшення соціальної взаємодії, наприклад, за допомогою міжособистісної психотерапії. Еволюційна перспектива свідчить про те, що практичні навички для того, щоб ця інклюзія працювала, були б життєво важливими (наприклад, рольові ігри на комунікативних навичках). Крім того, враховуючи, що такі теми, як “Я непривабливий”, лежать в основі когнітивно-поведінкової терапії, терапевтичні методи в когнітивно-поведінковій терапії повинні зосереджуватися на цій темі, оскільки вона є центральною для соціальних відносин.

6.3.4. Навички емоційної саморегуляції

У терапевтичних заняттях навчання навичкам саморегуляції для людини, яка страждає, може бути негайно корисним, наприклад, навчання вправ на розслаблення, таких як глибоке дихання, щоб заспокоїти її в даний момент. І навчання навичкам саморегуляції може допомогти покращити довгострокову регуляцію емоцій. Існують різні моделі саморегуляції та пов’язані з ними символи та ритуали в різних культурах (Hinton & Kirmayer, 2013). Ці культурні моделі є частиною етнопсихології, або місцевих психологічних моделей того, як емоції класифікуються та переживаються (White, 1992). Тибетська, монгольська та китайська медицина включають практики саморегуляції, пов’язані з балансуванням соків в організмі. Через стресовий життєвий досвід, конституцію та темперамент, дієту, навколишнє середовище або інші фактори соки можуть стати незбалансованими. Наприклад, традиційні буддійські практики для регулювання гумору вітру, кхіі, кі, рлунг та кхіал рекомендуються особам, які відчувають стрес (Hinton, Pich, Marques, Nickerson, & Pollack, 2010; Janes, 1995; Kohrt, Hruschka, Kohrt, Panebianco, & Tsagaankhuu, 2004). У непальській етнопсихології очікується, що мозок-розум (дімааг) регулює функціонування серця-розуму (людини). Коли відчуття, спогади або бажання стають занадто сильними для мозкового розуму, або коли мозковий розум слабшає від стресу, алкоголю або травми голови, тоді саморегуляція втрачається, і людина страждає і не може думати або вести себе належним чином (Kohrt & Harper, 2008). Саморегуляція може ґрунтуватися на цих моделях глобального психічного здоров ‘я. Наприклад, місцеві культурні моделі були включені в навички саморегуляції в діалектичній поведінковій терапії (Ramaiya et al., 2018; Ramaiya, Fiorillo, Regmi, Robins, & Kohrt, 2017; Tol et al., 2018). Guided Self Help Plus, форма терапії прийняття та зобов ‘язань, розроблена ВООЗ, була додатково адаптована та перекладена для використання в глобальних умовах (Tol et al., 2018). Вона має сильний акцент на регуляції емоцій, і подібні ініціативи проводяться для зміцнення психічного здоров ‘я підлітків.

6.3.5. Підтримка одержувачів лікування для допомоги іншим

Частиною соціальної інклюзії також є ідея взаємності, про що свідчить допомога іншим. Допомога іншим сприяє саморегуляції. Крім того, допомога іншим полегшує стрес (фізіологічно), а також сприяє взаємодії з соціальною групою та підвищує ймовірність взаємності в майбутньому. Допомога іншим сама по собі є фізичною та психологічною цілющою діяльністю, незважаючи на зусилля та ризики (Fredrickson et al., 2015 ; Rilling et al., 2002). Допомога іншим покращує розвиток навичок саморегуляції, що покращує здатність допомагати собі та іншим (de Waal & Preston, 2017). Досвід звільнення іншого або полегшення болю посилює цю поведінку допомоги (Brown, Nesse, Vinokur, & Smith, 2003). Для працівників громадської охорони здоров’я, однолітків та інших неспеціалістів існують якісні розповіді про почуття самореалізації, або «післясвічення» зцілення, та інші позитивні відповіді на досвід надання психологічних послуг (Atifet al., 2017; Kohrt & Mendenhall, 2015; Mutamba et al., 2018). Цінними є підходи, за допомогою яких можна перейти від одержувача підтримки до помічника. Наприклад, у Спільноті анонімних алкоголіків людина починає шлях до зцілення в залежному становищі, а потім більше бере на себе роль підтримки та наставництва.

Зміст психологічних методів лікування потенційно може бути розширений, щоб включити більше підходів до формування навичок психологічної допомоги бенефіціара, одночасно формуючи його власну психологічну силу. Є приклади контекстів, в яких було більше залучено до допомоги іншим у розробці терапії, наприклад, у вихованні дітей або інших сімейно-орієнтованих терапіях. Міжособистісні елементи є потенційно найбільш ефективними елементами серед втручань (Singla et al., 2017). У Уганді опікуни дітей з рідкісним та інвалідизуючим нервово-психічним станом Синдром кивання брали участь у 12-тижневій груповій міжособистісній терапії. Після завершення програми опікуни повідомили, що вони навчали цим навичкам інших членів спільноти (Mutamba et al., 2018). Вони також підтримували один одного у своїх групах міжособистісної терапії, продовжуючи зустрічатися та розпочинаючи власну програму мікрофінансування. У гуманітарних кризах було занепокоєння щодо програм психосоціальної підтримки, які визначають одержувачів як пасивних жертв (Cherepanov, 2015; McCormack & Joseph, 2013). Натомість перевага в більшості громад полягала в тому, що програми психосоціальної підтримки повинні розроблятися з урахуванням активних одержувачів, які застосовуватимуть отриману допомогу, щоб потім допомагати іншим. У відповідь на кризу в Іраку та Сирії багато гуманітарних психосоціальних програм чітко спираються на поняття служіння та залучення громади для полегшення глибокого стресу серед молодих біженців та молоді, яка постраждала від війни.

Важливо враховувати застереження при розгляді наголосу на психологічній підтримці інших та тому, наскільки емоційні кар ‘єрні ролі є дуже гендерними. Багато соціальних та професійних ролей жінок ґрунтуються на очікуваннях щодо догляду, а заходи з охорони здоров’я часто орієнтовані саме на жінок як опікунів, відповідальних за добробут усього домогосподарства (Daykin & Naidoo, 2003). Гендерна теорія з соціальних та гуманітарних наук може бути корисною об’єктивою для взаємодії при розгляді потенціалу посилення цього (George, 2008). На сьогоднішній день одна з проблем глобального психічного здоров ‘я полягає в тому, що жінки складають понад дві третини тих, хто здійснює психологічні втручання, часто на неоплачуваних посадах (Singla et al., 2017). Нещодавній звіт ВООЗ також вказує на те, що жінки складають приблизно 70% медичної робочої сили, але займають лише 25% керівних посад (Всесвітня організація охорони здоров ‘я, 2019 р.). З метою поширення справедливої та якісної допомоги на найбільш вразливі групи населення існує делікатний баланс між розширенням прав і можливостей жінок у їхніх власних громадах та експлуатацією їхньої роботи через гендерні очікування допомоги. Важливо, щоб заохочувальна психологічна підтримка не була сформована або реалізована таким чином, щоб очікувати, що жінки візьмуть на себе більший тягар догляду в сім ‘ях або інших соціальних сферах, а гендерна динаміка влади повинна враховуватися при адвокації політики підготовки працівників громадської охорони здоров’я. Якщо з практичних причин необхідно більше спиратися на жінок як на опікунів, вони повинні принаймні отримувати належну компенсацію.

C. Як слід надавати психологічну підтримку?

6.4.1. Спільні культурні символи та пояснювальні моделі

Символи професіоналів, які пов’язані з зціленням, є активними інгредієнтами процесу зцілення – наприклад, білий халат і стетоскоп лікарів діють як символи, які впливають на зцілення, так само, як шамани використовують символи (Dow, 1986; Helman, 2007). І цілитель, і хворий повинні прийти до спільної пояснювальної моделі та поділитися емоційними інвестиціями в символи, щоб зцілення було ефективним. Є також приклади, коли професійні символи та пояснювальні моделі можуть бути шкідливими. Лідери глобального психічного здоров’я вже зазначали, що пояснювальні моделі “депресії” потенційно шкідливі для взаємодії з службами (Patel, Chowdhary, Rahman, & Verdeli, 2011). Пояснювальні моделі стосуються того, як культурна група визначає симптоми, причини та звернення за допомогою, пов’язані з певною хворобою. Біомедичні пояснювальні моделі зосереджені на психіатричних симптомах, патології, заснованій на генетиці та функціях мозку, та пошуку допомоги для психофармацевтичних препаратів, а іноді і психологічних методів лікування. Інші культурні пояснювальні моделі можуть більше зосереджуватися на соціальному стресі та напрузі, мати розпливчасті або часто соматичні симптоми та зосереджуватися на зверненні за допомогою до релігійних лідерів, традиційних цілителів або інших осіб, яким довіряють. Наприклад, у Зімбабве використання мови соціальних страждань є більш ефективним для психоосвіти та залучення, ніж біомедичний психіатричний жаргон, оскільки останній часто неправильно розуміється або прирівнюється до постійного генетичного стану, який не можна покращити (див. Вставку 3).

Текстове поле 3

Лавка дружби

Флоренс Маньянде, 50-річна жінка в Зімбабве, мала фінансові проблеми і не могла дозволити собі платити за навчання своїх дітей. У неї було багато інших стресових факторів, а також нещодавно її збила машина. Вона описала це так: «Навіть мої родичі уникали мене. Вони не могли мене прийняти, тому що казали: «У нас є свої проблеми». Потім місцевий медичний працівник направив Маньянде до програми “Лавка дружби” в сусідній клініці (уривок з Singh, 2017b).

Лавка дружби є прикладом психологічного лікування, яке перегукується з багатьма принципами, описаними в еволюційних рамках психологічного зцілення (Chibanda et al., 2016). Лавка дружби була розроблена в Зімбабве для лікування поширених психічних розладів. Концепція полягає в тому, щоб залучати неспеціалістів як психологічних помічників, імітуючи відносини з втішним родичем, таким як мудра та підтримуюча бабуся. Існує низька соціальна дистанція в життєвому досвіді між людиною, яка перебуває в біді, і людиною, яка її втішає. Лавка дружби присвячує майже 40% навчального контенту загальним факторам, а не конкретним факторам когнітивної поведінкової терапії або іншим спеціалізованим методам. (Pedersen et al., 2020) Очікується, що в Лавці дружби неспеціалісти «зможуть зрозуміти, що відчуває клієнт і чому він це відчуває».

Використовуються концепції, які є культурно релевантними та не стигматизують. Використання місцевої етнопсихології та таких понять, як “думати занадто багато”- замість психіатричної термінології – корисно для залучення та інвестування в лікування (Chibanda, Weiss, & Verhey, 2016; Kaiser et al., 2015). Більше того, концепції терапії вирішення проблем інтегровані в місцеві культурні психологічні концепції,  такі як кувхура пфугнва («відкриття розуму»), кусімудзіра («піднесення») та кусімбіса («зміцнення»). Лавка дружби підкреслює та полегшує соціальну інтеграцію, маючи групові компоненти лікування та допомагаючи пацієнтам взаємодіяти зі своїми сім ‘ями та продуктивними ролями в суспільстві.

Для Флоренс Маньянде, принаймні, крім того, щоб допомогти їй вгамувати суїцидальні думки, Лавка дружби допомогла їй побудувати таку спільноту, якої вона прагнула. На сеансі групової терапії Маньянде каже: “Я знайшла друга, який познайомив мене з сестрою, що мала вільне житло”. Більше не бездомна, Маньянде навчилася в’язати гачком сумки, які вона тепер продає, щоб заробити гроші, поки не зможе знайти роботу з повною зайнятістю. «Мої стосунки з родичами також покращилися, – каже вона, –  після того, коли я більше не ходжу до їхніх будинків, просячи грошей чи їжі». Найголовніше: “Я зрозуміла, що на Лавці дружби у мене є хтось, хто готовий вислухати мої проблеми”, – каже вона. “Я була так рада цьому”. (уривок з Singh, 2017b)

 

6.4.2. Групове постачання

Існує також аргумент на користь групового постачання, коли це можливо, і рекомендується групове включення. Групи дозволяють надавати взаємну підтримку, а також обмінюватися практичними рішеннями. Ще одне питання щодо формату та змісту – це роль груп. Частково групи були використані в глобальному психічному здоров’ї, тому що вони прагматичні. Одна людина може бути навчена надавати послуги більшій кількості одержувачів через групи, що призводить до більшого поширення та охоплення. Однак еволюційні теорії підвищують іншу потенційну додану вартість. Наприклад, формати груп пропонують вбудовану можливість допомагати іншим учасникам. З багатьма іншими членами групи також є більше можливостей для позитивного емоційного зараження, співпереживання та співчуття. Тому групова терапія порівняно з окремими форматами може бути вигідною для розвитку навичок регулювання емоцій

Постачання з урахуванням розвитку дітей та підлітків

Існує природний еволюційний заклик до раннього початку та виховання емпатії серед дітей у школах та інших установах. Дітей слід навчати як навичкам саморегуляції, так і втішним навичкам для підтримки інших. Для підлітків робота з однолітками може зменшити соціальну дистанцію і, таким чином, сприяти позитивному емоційному зараженню та ймовірності спільних пояснювальних моделей.

Дослідження розвитку дитини Виготським (2006) висунули концепцію риштувань, згідно з якою діти найкраще вчаться, коли їх навчають на рівні, який трохи випереджає їх, припускаючи, що один із хороших способів навчання – це навчання в інших дітей, які лише на кілька етапів розвитку випереджають їх.

Ігрові групи змішаного віку сприяють такому навчанню в мисливцях-збирачах та інших традиційних суспільствах по всьому світу (Konner, 2010 , Konner, 2016). Інтерес до програм психічного здоров’я та психосоціальної підтримки з боку однолітків в останні роки набрав обертів, особливо для задоволення значної потреби в догляді за психічним здоров’ям підлітків. Основними напрямками таких програм були перша допомога у сфері психічного здоров’я, грамотність у сфері психічного здоров’я, боротьба зі стигмою та освіта щодо доступу до належних механізмів перенаправлення для потребуючих однолітків. Ці програми повідомили про загальні позитивні результати (Hart et al., 2018; Parikh et al., 2018; Pinto-Foltz, Logsdon, & Myers, 2011; Wyman et al., 2010). Таким чином, наставництво однолітків чи близьких за віком людей та консультування однолітків – з відповідним наглядом – могло б бути ідеальним для оптимізації емпатичного обміну та зменшення психологічного стресу молоді.

Також важливо враховувати підхід до розвитку для саморегуляції. Оскільки діти та підлітки перебувають у процесі розвитку навичок саморегуляції, шкільні втручання з метою сприяння саморегуляції можуть стати ідеальною платформою для втручання в цей критичний період. Враховуючи важливість саморегуляції в психологічній підтримці інших, саморегуляцію можна навчати разом із зміцненням поведінкового здоров’я, включаючи допомогу іншим. Деякі школи в країнах з високим рівнем доходу вже проводять програми усвідомленості. Ці програми спрямовані на поліпшення когнітивних функцій, реакцій на стрес, стійкості та подолання емоційного розладу. Хоча нещодавній систематичний огляд ефективності програм усвідомленості в школах запропонував багатообіцяючі результати, автори рекомендували усунути значну прогалину в суворих випробуваннях для подальших доказів у цій галузі (Hermosilla, Metzler, Savage, Musa, & Ager, 2019). Новіші дослідження були спрямовані на усунення цієї методологічної слабкості та повідомили про позитивні результати (Quach, Jastrowski Mano, & Alexander, 2016; Sibinga, Webb, Ghazarian, & Ellen, 2016). Недавні дослідження, що оцінюють стійкість серед молоді в умовах країн із низьким і середнім рівнем доходу, повідомили про позитивні результати (Dajani, Hadfield, & van uum, Greff, & Panter-Brick, 2018; Panter-Brick et al., 2018), але все ще існує значна прогалина для подальших досліджень.

6.4.4. Посилення систем охорони здоров’я для запобігання втрати емпатії через вигорання

Налаштування, в яких працюють цілителі, можуть призвести до втрати емпатії та співчуття. Це найбільш помітно в дослідженнях вигорання. У таких ситуаціях цілителі відчувають себе менш здатними підтримувати іншу людину через почуття безсилля. Структурні проблеми впливають на нестачу ліків, нестачу простору для терапії та брак часу. Цілителі можуть стигматизувати людей з психічними захворюваннями, щоб захистити власну самооцінку, а не протистояти почуттю професійної некомпетентності (наприклад, пацієнт сам винен в тому, що йому не стає краще). У країнах з високим рівнем доходу хірурги, інші медичні працівники та навіть фахівці з психічного здоров’я демонструють зниження емпатії протягом навчання та років практики (Han & Pappas, 2018; Henderson et al., 2014). Це притуплення емпатії йде рука об руку зі стигматизацією, яка є результатом вигорання (Taylor & Barling, 2004), і в негативному циклі робота зі стигматизованими групами може збільшити вигорання. Вигорання сприяє втомі від емпатії серед медичних працівників (Dugani et al., 2018 ; Selamu, Thornicroft, Fekadu, & Hanlon, 2017). Гуманітарні працівники також демонструють втому від емпатії, причому 50% мають вигорання після відрядження (Lopes Cardozo et al., 2012 ; Strohmeier, Scholte, & Ager, 2018). Тому контекст надання допомоги впливає на емпатію, співчуття, терапевтичний альянс та інші елементи людського зв’язку в соціальному зціленні.

В Ефіопії були використані унікальні підходи для заохочення та підтримки емпатії серед волонтерів громадського здоров’я, які займаються доглядом за пацієнтами з ВІЛ (Maes, 2016). Ця ініціатива включає в себе інсценування, обговорення в громаді та активні тренування, в яких працівників громадської охорони здоров’я просять уявити, що одержувач може думати, відчувати та хотіти в фізичній, психологічній, соціальній та духовній сферах. Окрім вигорання, стрес, тривога та депресія були помічені за працівниками охорони психічного здоров’я у всьому світі, і буде складно навчити зростаючу когорту непрофесійних та професійних помічників стратегіям стійкості (Foster et al., 2019; Jovanovic et al., 2019; O’Connor, Neff, & Pitman, 2018). Крім того, в Ефіопії професійна підготовка на дому для традиційних пологовиків та освіта щодо небезпечних для життя материнських ускладнень допомагають знизити материнську смертність (Sibley & Amare, 2017); психологічна взаємодія є життєво важливою для цієї програми, яка може бути моделлю для залучення місцевих жителів до догляду за психічним здоров’ям. Як згадувалося вище, особи, які проводять втручання, також можуть скористатися психологічними методами. Наприклад, Терапія Прийняття та Відповідальності була адаптована для керованої самодопомоги, щоб допомогти постачальникам або тренерам навчитися надавати допомогу, уникати вигорання та навіть покращувати свої навички при вивченні різних методів втручання (Hayes et al., 2004; Rudaz, Twohig, Ong, & Levin, 2017).

6.5. Підсумок доданої вартості еволюційної перспективи

У сукупності ці моменти свідчать про наявність прогалин у сучасній практиці при розгляді еволюційної перспективи. По-перше, зменшення відмінностей між внутрішньою та зовнішньою групами має життєво важливе значення для психічного здоров ‘я та працівників охорони здоров’ я. Цьому слід приділити більшу увагу завдяки більш репрезентативній робочій силі та зменшенню механізмів стигматизації та дискримінації. Далі, підходи до лікування, визнаючи переваги та недоліки групових відмінностей, повинні надавати ряд варіантів, які потенційно змінюються з часом. Догляд з боку членів зовнішньої групи може бути вигідним, коли пацієнти стурбовані соромом та конфіденційністю. Тому важливим є і доступний догляд поза групою, і в групі. Крім того, може допомогти наявність послуг поза групою (наприклад, конфіденційних гарячих ліній, допомоги від членів поза групою та чат-ботів), які мають можливість пізніше зв’язатися з членами групи для сприяння соціальній інтеграції. Це підкреслює, що соціальна інклюзія повинна бути ключовою метою терапії. Це часто вирішується опосередковано, але може бути більш чіткою метою та результатом. Поряд з соціальною інклюзією, були б корисними цілі, пов’язані з допомогою іншим. Все це може призвести до зменшення депресії та тривоги, а не до виділення симптомів депресії та тривоги, які критикувала еволюційна медицина (Nesse, 2019). Наприклад, еволюційні рушії можуть бути більш інтегровані в такі методи лікування, як міжособистісна психотерапія, яка фокусується на соціальних відносинах. Ще одна сфера дослідження полягає в тому, щоб побачити, як психологічна допомога може краще інтегрувати дотик. Це може бути поєднання терапії розмов з ерготерапією та масажем, або включення практик китайської або тибетської медицини.

7. Висновок.

В епоху COVID-19 виникає багато питань щодо психологічного зцілення. Як найкраще це зробити, коли фізична близькість неможлива? Як ми вже обговорювали, втішаюча поведінка, ймовірно, почалася з близькості та дотику. З огляду на виклики фізичній близькості людини, тепер доступ до неформального зцілення та втішання стає складнішим. Зціленню перешкоджають політичні процеси, які підкреслюють відмінності в групі та поза групою. Це завдає шкоди потоку емпатії, коли деякі політики, традиційні ЗМІ та соціальні мережі підіграють стражданням інших. Тому важливіше, ніж будь-коли, розглянути, як можна подолати культурну відстань між внутрішніми та зовнішніми відмінностями, а також практично досягти фізичних відстаней, щоб знайти способи надання неформальної втішаючої та формальної психологічної терапії. Одним з важливих уроків цієї пандемії була сила, яка спонукала членів суспільства зцілювати інших. Сотні тисяч медичних працівників та інших працівників, які працюють на передовій, піддають себе ризику навіть ціною свого життя, щоб допомогти членам своїх громад, які страждають.

Щоб покращити психологічні послуги на поточний момент і в майбутньому, ми повинні розглянути порядок денний досліджень для еволюційної теорії психологічного зцілення. По-перше, визначте бар’єри та фасилітаторів для розвитку емпатії та співчуття. Це може включати порівняння на основі методів навчання та контролю зміни емпатії з плином часу. По-друге, опишіть розвиток регуляції емоцій серед кадрів, які навчаються надавати психологічну підтримку, та людей, які отримують їхню допомогу. Регуляцію емоцій можна вивчати за допомогою нейропсихологічних тестів виконавчого функціонування, психофізіології та інших заходів. По-третє, вивчити психологічні та фізіологічні ефекти в кадрах, навчених психологічному зціленню (наприклад, вивчити психологічне благополуччя, фізичне здоров’я, соціальну геноміку та соціальний капітал) серед постачальників формальної та неформальної допомоги. По-четверте, оцініть відмінності в форматах доставки, таких як порівняння ролі емпатії та регуляції емоцій у групових та індивідуальних форматах терапії; вивчіть роль дотику в психологічному зціленні; і визначте, як емпатія, емоційне зараження та співчуття беруть участь у терапії, що проводиться за допомогою цифрових технологій. Зрештою, розмірковуючи про соціальну, клінічну та громадську практику охорони здоров ‘я з еволюційної точки зору, ми можемо розглянути спектр підходів до сприяння зціленню в усьому світі – розширення взаємної підтримки в групах людей під час нашої еволюції.

Фінансування

Автори підтримуються Національним інститутом психічного здоров’я США (K01MH104310та R01MH120649,B.A. Kohrt; U19MH113211, V. Patel).

Декларація щодо конфлікту інтересів

Автори не мають конфлікту інтересів.

Подяка

Ми вдячні запрошеним редакторам Стівену К. Хейсу, Стефану Г. Хофманну та Девіду Слоуну Вілсону за можливість внести свій вклад у цей спеціальний випуск та за їх вдумливий та конструктивний відгук для вдосконалення рукопису.

Якщо вам цікаво, як зцілитися від наслідків психологічної травми, читайте статтю “Лікування посттравматичного стресового розладу: сучасний огляд”

А якщо ви хочете дізнатися про те, як розвивається ПТСР, ви можете прочитати наступний матеріал на нашому сайті за посиланням

Про те, як підвищити стресостійкість, читайте допис за посиланням
Опубліковано

Патерни прив’язаності та функціонування автобіографічної епізодичної пам’яті: Системний огляд досліджень дорослих для розвитку клінічної психологічної науки

Патерни прив’язаності та функціонування автобіографічної епізодичної пам’яті: cистемний огляд досліджень дорослих для розвитку клінічної психологічної науки  
  1. Лау-Чжу(a,b*) , Ф. Вільямсa , К. Стіл(a)
a – Оксфордський інститут клінічної психології, відділення медичних наук,  b – Оксфордський університет, Оксфорд, Велика Британіяb  Відділення психіатрії, факультет наук про мозок, Імперський коледж Лондона, Лондон, Велика Британія Джерело: www.elsevier.com/locate/clinpsychrev Переклад Центр Когнітивно-Поведінкової терапії  ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ Ключові слова:   Вкладення Внутрішня робоча модель Автобіографічна пам’ять Ментальні образи Емоційні розлади Основні моменти:
  • Небезпечна прив’язаність пов’язана з чітко вираженим патерном автобіографічної пам’яті.
  • Спогади можуть бути менш інтенсивними, детальними, послідовними та повільними у дорослих з уникаючою прив’язаністю.
  • Спогади можуть бути більш інтенсивними і швидкими (і менш детальними) у тривожно-прив’язаних дорослих, але з більш змішаними даними.
  • Терапія пам’яті повинна враховувати індивідуальні відмінності в моделях прив’язаності.
АНОТАЦІЯ Патерни ненадійної прив’язаності пов’язані з психопатологією, але механізми, що їх спричиняють, залишаються недостатньо вивченими. Когнітивна наука припускає, що патерни прив’язаності залежать від системи автобіографічної пам’яті і, в свою чергу, впливають на її поточне функціонування. Порушення в автобіографічній пам’яті є когнітивним ризиком для подальших емоційних труднощів. Ми провели систематичний огляд 33 досліджень (у 28 статтях), які вивчали зв’язок між моделями прив’язаності та автобіографічною епізодичною пам’яттю (АЕП). У дослідженні брали участь люди віком від 16 років (тобто від молодого до старшого дорослого віку). Патерни прив’язаності були пов’язані з ключовими сферами феноменології АЕМ, включаючи інтенсивність і збудження; деталізацію, специфічність і яскравість; когерентність і фрагментарність; точність і латентність. Ці асоціації виявилися модерованими контекстуальними та індивідуальними факторами; опосередкованими емоційною регуляцією та схематичною обробкою; пов’язаними з наслідками для психічного здоров’я. Патерни прив’язаності також можуть впливати на вплив певних маніпуляцій на основі АЕМ. На завершення ми пропонуємо критичну дискусію та програму досліджень для об’єднання прив’язаності, пам’яті та емоцій з метою сприяння інноваціям у клінічній психології, що базуються на механізмах лікування, у клінічній психології. Ключовим положенням науки про розвиток є те, що досвід спілкування з опікунами дитини сприяє формуванню різних моделей прив’язаності на ранніх етапах життя (Ainsworth & Bowlby, 1991; Bowlby, 1969). Вважається, що ці моделі прив’язаності спочатку максимізують виживання немовляти (Bowlby, 1969), але також мають значний вплив на стосунки підлітків і дорослих (E. Waters, Weinfield, & Hamilton, 2000). Ідеї прив’язаності привертають великий інтерес дослідників і практиків, забезпечуючи основу для розуміння емоційних розладів протягом усього життя. Хоча незахищеність прив’язаності сама по собі не є еквівалентом психопатології (Zilberstein, 2014), вона є встановленим фактором ризику розладів психічного здоров’я, включаючи депресію та тривожні розлади (Mullen, 2019), і знижує ефективність психологічного лікування (Levy, Kivity, Johnson, & Gooch, 2018). Однак механізми, через які незахищеність прив’язаності впливає на психопатологію, залишаються недостатньо вивченими, що значно обмежує нашу здатність розробляти більш ефективні втручання для профілактики та лікування емоційних розладів, пов’язаних із незахищеністю прив’язаності (Barlow, Bullis, Comer, & Ametaj, 2013; Holmes та ін., 2018), які виникають впродовж життя. Розуміння того, як прив’язаність впливає на психічне здоров’я – на різних рівнях аналізу – є пріоритетним напрямком досліджень (Insel та ін., 2010). Bowlby (1969) стверджував, що рання взаємодія прив’язаності призводить до формування афективно забарвлених ментальних репрезентацій, які також називають “внутрішніми робочими моделями” (ВРМ). Хоча їхня точна природа залишається предметом постійних суперечок (наприклад, Rutter, 2014), багато теоретиків стверджують, що ВРМ тісно пов’язані з системою автобіографічної пам’яті (Collins & Read, 1994; Conway, 2005; Crittenden, 2006; H. Waters & Waters, 2006) і складаються зі схожих на сценарій, семантичних, вербальних послідовностей подій прототипових дистресових епізодів, що охоплюють те, як інші фігури прив’язаності розпізнають і реагують на дистрес (H. Waters & Waters, 2006), які, в свою чергу, є похідними від узагальнення унікальних афективних, чуттєвих спогадів, що відображають конкретні взаємодії (Collins & Read, 1994). ІВМ не лише мають когнітивну основу в пам’яті, але й можуть слугувати шаблонами для подальшої обробки інформації, в тому числі автобіографічних спогадів у більш широкому сенсі (Dykas & Cassidy, 2011). У цій статті ми розглянемо роль автобіографічних спогадів як одного з потенційних когнітивних (модифікованих) механізмів, за допомогою якого моделі прив’язаності впливають на психічне здоров’я в дорослому віці.

(2015).  1. Концептуалізація моделей прив’язаності  

Сучасні моделі у дорослих характеризують патерни прив’язаності, використовуючи димензіональний підхід (Fraley та ін., 2015; Fraley, Waller, & Brennan, 2000). Домінуюча модель Brennan, Clark та Shaver (1998) розрізняє два незалежні виміри – уникнення прив’язаності та тривожність прив’язаності (рис. 1). Особи з високим рівнем ментальної тривожності через прив’язаність надмірно активують систему прив’язаності через занадто сильну реакцію на загрозу, занепокоєння втратою та надмірну турботу про інших.  Особи з високим рівнем уникнення прив’язаності недостатньо активують систему прив’язаності, наголошуючи на впевненості в собі, емоційному придушенні та дистанціюванні від інших. Люди з високим рівнем безпеки прив’язаності демонструють низький рівень тривоги та уникнення прив’язаності, що дозволяє їм гнучко покладатися як на інших, так і на себе, залежно від контексту та цілей (Mikulincer & Shaver, 2007).  

Такі розмірні моделі перетинаються з категоріальними моделями  (Bartholomew & Horowitz, 1991; Hazan & Shaver, 1987), які випливають з початкових формулювань про прив’язаність немовлят (Ainsworth, Blehar, Waters, & Wall, 1978) та пізніших уявлень про стратегії самозахисту (Crittenden, 2006; Landa & Duschinsky, 2013). Важливо, що категоризація моделей прив’язаності ґрунтується на епізодичних спогадах про ранній досвід догляду за дитиною (рис. 2), оскільки вважається, що вони відображають їхні ІУВР (Main, Hesse, & Goldwyn, 2008).

 

  1. Автобіографічна пам’ять та психопатологія

 

Автобіографічні спогади відносяться до особистісно-значущих спогадів, сформованих у повсякденному контексті. (Conway, 2005; Conway & Pleydell Пірс, 2000; Рубін, 2005). Модель самопам’яті (Conway & Pleydell-Pearce, 2000) стверджує, що система автобіографічної пам’яті організована ієрархічно, з вершиною, що починається з періодів життя (напр. наприклад, “мої перші стосунки”), далі йдуть загальні події (“наші спільні поїздки разом”), які далі містять знання, що стосуються конкретних подій (“той раз, коли ми замерзли і заблукали, плаваючи на каяках навколо шведського острова”). Останнє включає в себе дуже детальні та яскраві спогади про окремі епізоди, як правило, у формі чуттєвих ментальних образів (Conway, 2001). Ми зосередимося на цих автобіографічних епізодичних спогадах (АЕП), оскільки дві їхні ключові особливості – ментальні образи (Rubin, Schrauf, & Greenberg, 2003) та мимовільний/інтрузивний пошук (Berntsen & Hall, 2004) – є ключовими для емоційних розладів (Brewin, Gregory, Lipton, & Burgess, 2010). Така система епізодичної пам’яті також є місцем, де формуються навантажені та чуттєві спогади про специфічні взаємодії, що мають відношення до прив’язаності (Collins & Read, 1994), які є основою для ймовірних семантичних, скриптоподібних аспектів ІУВ (H. Waters & Waters, 2006).  

Автобіографічні спогади виконують кілька широких функцій, включаючи вирішення проблем, самозаспокоєння, створення близькості, підтримання цілісного відчуття себе в часі (Bluck, Alea, Habermas, & Rubin, 2005) і навіть передбачення майбутнього (Schacter, Benoit, & Szpunar, 2017). Впливаючи на наші думки, почуття та поведінку, автобіографічні спогади відіграють важливу роль у психічному здоров’ї. Особливості автобіографічної пам’яті причетні до виникнення та підтримки емоційних розладів (Dalgleish & Brewin, 2007), таких як наявність негативних образів при тривожних розладах (Hirsch & Holmes, 2007), зниження специфічності пригадування та мислення про майбутнє при депресії (Gamble, Moreau, Tippett, & Addis, 2019; Williams та ін., 2007), а також нав’язливі та повторювані спогади про травму при посттравматичному стресовому розладі (ПТСР) (Ehlers, Hackmann, & Michael, 2004). Порушення автобіографічної пам’яті також проявляються на ранніх етапах розвитку, сигналізуючи про латентну вразливість у тих, хто схильний до пізнішої психопатології (McCrory et al., 2017).

Рис. 2. Ранні спогади про взаємодію між дитиною та батьками, про які повідомляється в інтерв’ю про прихильність дорослих для трьох моделей прихильності.

Примітка. Взято з Main et al. (2008).

 

Таблиця 1. Ключові характеристики розробки включених досліджень.

Автори (рік)

N

Вік (середнє, SD)

Стать (ч/ж; інша)

Дизайн дослідження

Тип зразка

Країна

Етнічна приналежність

Міра прихильності (фокус)

Розглянуті схеми прикріплення (C або D)

Автобіографічний епізодичний вимір пам’яті

Результати психічного здоров’я

Ключовий висновок (CIa)

Бейдерман та Янг (2016)

89

46.60 (10.43)

40/60

Кореляційний

Амбулаторні психіатричні пацієнти

США

100% афроамериканців

ECR (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Завдання автобіографічної пам’яті

ДІВЧИНА

Уникнення не корелювало з надзагальною пам’яттю (r = 0,10, [-0,11, 0,30]).

Бореллі та ін. (2014)

32

30.96 (7.51)

32/0

Перспектива

Подружжя, яке не перебуває на службі

США

80% американців європейського походження; 4% американців азіатського походження; 2% американців африканського походження; 9% американців латиноамериканського походження

ECR-R (романтичний)

Уникнення (D)

Завдання на запам’ятовування

NA

Уникнення корелювало з вищим рівнем негативних емоцій після смакування (r = 0,53, [0,22, 0,74])

Цао та ін. (2018)

YA: 37; OA: 40

Я: 22,41 (1,95); ОА: 64,58 (4,02)

YA: 20/17;

ОВ: 29/11

Кореляційний

Студенти університету та громада

Китай

NR

RQ (загальний)

Безпечні та небезпечні (C)

Адаптоване автобіографічне інтерв’ю на спогад

NA

Згенеровані безпечні (але не небезпечні) особи

Більше внутрішніх деталей у вкладенні-

відповідна пам’ять та уява (η2 = 0,10; [0,01, 0,24])

Cavanagh та ін. (2015)

71

20.19 (2.00)

43/0

Кореляційний

Студенти університету

США

72% кавказці; 8% американські індіанці/аляскинці; 8% іспаномовні/латиноамериканці

RSQ (загальний)

Безпечно/небезпечно (D)

Завдання на роздуми про пам’ять

NA

Небезпечна прив’язаність прогнозувала нижчий рівень подолання смутку (b = -0,14, [0,24,-0,04]).

Cortes & Wilson (2016; Дослідження 1)

209

NR

171/32 (6 NR)

Кореляційний

Студенти університету

Канада

NR

ECR-R (загальний)

Тривога (D)

Переступ проти пам’яті про доброту

NA

Низькотривожні (але не високотривожні) люди сприймають проступки як більш віддалені в часі, ніж добрі вчинки (b = -0,22, [-0,93, -0,23]).

Cortes & Wilson (2016; Дослідження 1)

160

NR

112/48

Кореляційний

Студенти університетів та MTW

Канада

NR

ECR-R (загальний)

Тривога (D)

Переступ проти пам’яті про доброту

NA

Низькотривожні (але не високотривожні) люди сприймають проступки як більш віддалені в часі, ніж добрі вчинки (b = -0,15, [-0,88, -0,03]).

Cortes & Wilson (2016; Дослідження 3)

199

NR

161/35 (3 NR)

Кореляційний

Студенти університету

Канада

NR

ECR-R (загальний)

Тривога (D)

Переступ проти пам’яті про доброту

NA

Низькотривожні (але не високотривожні) люди сприймають проступки як більш віддалені в часі, ніж добрі вчинки (b = -0,22).

Кроуфорд та ін. (2021)

284

NR

191/92

Кореляційний

Студенти університету

Нова Зеландія

NR

ECR-R (романтичний)

Тривога та уникнення (D)

Автобіографічний спогад про подію

NA

Ані уникнення (b = 0,06), ані тривога (b = 0,05) не передбачали згасання упередженості

Дикас та ін., (2014)

189

16.50 (0.58)

118/0

Кореляційний

Старшокласники

США

73% білі; 15% афроамериканці; 10% азіати; 3% латиноамериканці

AAI (батьки)

Відсторонені та заклопотані (D)

Завдання на пам’ять про дитячі враження

NA

Уникнення було пов’язане з вищою інтенсивністю недомінуючих емоцій (b = 0,11, [0,01, 0,21]).

Едельштейн та ін. (2005)

102

23.14 (3.35)

79/23

Кореляційний

Постраждалі від сексуального насильства в дитинстві

США

66% білі; 10% афроамериканці; 13% латиноамериканці; 1% азіати; 10% змішані

RSQ (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Історичні дані про сексуальне насильство над дітьми

NA

Уникнення передбачало нижчу точність у тих, хто мав високий (але не низький) рівень тяжкості насильства (b = -0,21, [-0,27, -0,15]).

Elnick та ін. (1999)

220

59.1 (12.2)

116/104

Кореляційний

Вибірка громади

США

97% Білий

RQ (загальний)

Впевненість, відстороненість, заклопотаність і страх (D)

Хронологія життя та опис значущих життєвих подій

NA

Більша кількість спогадів про сім’ю/стосунки корелювала із заклопотаністю (r = 0,15, [0,02, 0,28]) та відкиданням прив’язаності (r = -0,13, [-0,26, 0,002]).

Гентцлер та Кернс (2006)

119

20.9 (NR)

69/50

Перспектива

Студенти університету

США

80% кавказці; 17% афроамериканці; 2% азіато-американці; 1% латиноамериканці; 8% н.р.

ECR (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Щоденникове дослідження емоційних реакцій на щоденні події

NA

Висока тривожність (b = -0,11, [-0,23, -0,01]) та уникнення (b = -0,14, [-0,38, 0,10]) передбачали недооцінку минулого позитивного впливу

Гольднер і Шарф (2017)

83

21.13 (5.21)

83/0

Кореляційний

NR

Ізраїль

NR

RQ (загальний)

Впевненість, відстороненість, заклопотаність, страх і глибока недовіра (D)

Самовизначення завдання пам’яті

NA

Учасники зі спогадами, що загрожують життю (порівняно з тими, хто мав міжособистісні спогади або спогади про досягнення), продемонстрували вищу орієнтацію на глибоку недовіру до прихильності (η2 = 0,28; [0,08, 0,40]).

Хаггерті та ін. (2010)

79

22.6 (5.64)

60/19

Кореляційний

Студенти університету

США

(% NR) Більшість білі

ECR (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Завдання на ранні спогади

NA

Уникнення корелює зі зниженням інтенсивності спогадів про піклувальника (b = -0,35)

Кон та ін. (2012)

163

NR

94/69

Кореляційний

Студенти університету

США

NR

RQ (загальний)

Впевненість, відстороненість, заклопотаність і страх (D)

Завдання на пам’ять про дитячі враження

NA

Відкидання уникнення передбачало повільніше згадування негативних спогадів під час вільного письма (b = 0,11, [0,01, 0,21]).

Кунгл та ін. (2016)

42

19.46 (1.27)

22/20

Кореляційний

Вибірка громади

Німеччина

NR

AAI (батьки)

Впевнений, невпевнений – відкидає, невпевнений – заклопотаний (С)

Емоційна пам’ять у підлітковому віці

NA

Небезпечно прив’язані особини демонстрували більшу зміну збудження від спокою до пошуку (η2 = 0,15; [0,01, 0,24]).

Luo та ін. (2020; дослідження 1)

60

Діапазон = 18-25

34/0

Кореляційний

Студенти університету

Китай

100% китайський

ECR (загальний)

Впевненість, тривожність та уникнення (С)

Емоційна пам’ять на слова підказки

NA

Особини з ненадійною прив’язкою демонстрували повільніший пошук (η2 = 0,09; [0,0002, 0,18]).

Marigold та ін., (2014, дослідження 1)

88

19 (SD NR)

61/27

Кореляційний

Студенти університету

Канада

NR

ECR (романтичний)

Тривога (D)

Пам’ять про образи по відношенню до романтичного партнера

NA

Високотривожні (але не низькотривожні) люди зробили менш позитивні оцінки стосунків після третього (порівняно з першим) перегляду пам’яті про порушення (b = -0,18).

Marigold та ін., (2014; Дослідження 2)

92

20 (SD NR)

47/44 (1 NR)

Кореляційний

Студенти університету

Канада

NR

ECR (романтичний)

Тривога (D)

Пам’ять про переступ від романтичного партнера

NA

Високо- (але не низько) тривожні люди зробили менш позитивні оцінки стосунків після третього (порівняно з першим) перегляду перегляду пам’яті про проступок (b = -0,27).

Маккейб та Петерсон (2012)

195

19.4 (2.02)

105/90

Кореляційний

Студенти університету

США

NR

ECR (романтичний)

Тривога та уникнення (D)

Перший спогад і підліткова пам’ять

NA

Уникнення корелювало з меншою кількістю унікальних деталей (r = -0,13, [-0,27, 0,01])

Mikulincer & Sheffi (2000; Дослідження 1)

110

Медіана = 21

32/78

Кореляційний

Студенти університету

Ізраїль

NR

AS (загальний)

Безпечні, уникаючі та тривожно-амбівалентні (С)

Позитивна пам’ять

NA

Тривожні (порівняно з уникаючими або безпечними) люди відчували менший позитивний вплив (η2 = 0,06; [0,00, 0,15]).

Мікулінцер та Орбах (1995)

120

Діапазон = 19-27

42/78

Кореляційний

Студенти університету

Ізраїль

NR

AS (загальний)

Безпечні, уникаючі та тривожно-амбівалентні (С)

Завдання на пам’ять про дитячі враження

NA

Особи, які уникають спілкування, повільніше пригадували сумні/тривожні спогади (η2 = 0,03; [0,00, 0,07]); тривожні особи повідомляли про більш інтенсивні сумні/тривожні спогади (η2 = 0,04; [0,004, 0,09]).

Нейсміт та ін. (2018; Дослідження 1)

53

32 (11.1)

44/9

Кореляційний

Пацієнти зі спеціалізованої клініки BPD

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

66% білі; 11% азіати або азіатські британці; 6% чорні або чорношкірі британці; 4% змішані; 4% інші

ECR-SF (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Образи, сфокусовані на співчутті (з пам’яті та уяви)

NA

Ні тривога (r = -0,03, [-0,24, 0,30]), ні уникнення (r = -0,03, [-0,24, 0,30]) не корелювали з яскравістю образів.

Нейсміт та ін. (2018; Дослідження 2)

17

34 (10.6)

15/2

Кореляційний

Пацієнти зі спеціалізованої клініки BPD

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

82% білі 6% азіати або азійські британці; 6% змішані; 6% інші

ECR-SF (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Щоденна практика в образах співчуття протягом одного тижня

NA

Прихильність не передбачала змін у самоспівчутті (r = NR)

Огле та ін. (2015)

1061

63.47 (2.76)

61% чоловіків

Кореляційний

Студенти (в минулому) та їхні дружини/чоловіки

США

99% Білий

ECR-SF (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Автобіографічний опитувальник пам’яті

PCL-S

Тривожність корелювала з вищою інтенсивністю (r = 0,07, [0,01, 0,13]).

Öner та Gülgöz (2016)

113

20.88 (1.11)

67/46

Кореляційний

Студенти університету

Туреччина

NR

ECR-R (романтичний)

Тривога та уникнення (D)

Опитувальник характеристик пам’яті

NA

Тривога корелювала з більшою яскравістю (r = 0,24, [0,06, 0,41]) негативних спогадів; уникнення з меншою інтенсивністю позитивних спогадів (r = -0,28, [-0,44, -0,01]).

Онер і Гюльгоз (2022)

383

35.00 (11.59)

330/53

Кореляційний

Вибірка громади

Туреччина

NR

ECR-RS (батьки)

Тривога та уникнення (D)

Автобіографічний опитувальник пам’яті

NA

Тривога корелювала з переживанням (r = 0,19, [0,09, 0,28]).

Квінн та ін. (2015)

81

29.62 (4.00)

81/0

Перспектива

Нещодавні матері

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

(% NR) Більшість білі

ECR-R (романтичний/загальний)

Тривога та уникнення (D)

Опитувальник пам’яті про травму

IES

Ні тривога (r = 0,08, [-0,14, 0,29]), ні уникнення (r = -0,002, [-0,22, 0,22]) не корелювали з фрагментацією.

Sutin & Gillath (2009; Дослідження 1)

454

19.69 (1.66)

64% жінок

Кореляційний

Студенти університету

США

42% азіатів; 39% кавказців; 8% латиноамериканців; 1% чорношкірих; 10% бі-расистів

ECR (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Самовизначення пам’яті

MASQ

Тривога корелювала з більш інтенсивними негативними спогадами (r = 0,22, [0,13, 0,31]) і менш детальними позитивними спогадами (r = -0,16, [-0,25, -0,07]); уникнення корелювало з менш інтенсивними (r = -0,32, [-0,40, -0,23]) і менш детальними позитивними спогадами (r = -0,34, [-0,42, -0,26]) і менш детальними негативними спогадами (r = -0,15, [-0,24, -0,06])

Sutin & Gillath (2009; Дослідження 2)

543

19.3 (2.1)

62% жінок

Кореляційний

Студенти університету

США

40% азіатів; 30% кавказців; 8% латиноамериканців; 1% чорношкірих; 11% бі-расистів; 10% н.р.

ECR (загальний)

Тривога та уникнення (D)

Самовизначення пам’яті

MASQ

Тривога корелювала з більш інтенсивними (r = 0,12, [0,04, 0,20]) та менш детальними (r = -0,09, [-,0,17, -0,01]) спогадами; уникнення корелювало з менш детальними (r = -0,19, [-0,27, -0,11]) та менш інтенсивними спогадами (r = -0,25, [-0,33, -0,17])

Ван та ін. (2016)

242

67.93 (5.23)

138/104

Кореляційний

Старші одружені дорослі люди

Китай

100% китайський

OAMAS (подружній)

Тривога, уникнення та безпека (D)

Пам’ять про шлюб

NA

Безпека була пов’язана з більшою кількістю спогадів, що підтримують стосунки (b = 0,18, [0,14, 0,21]).

Ван та ін. (2018)

94

65.33 (3.91)

57/37

Кореляційний

Старші Одружені дорослі

Китай

100% китайський

OAMAS (подружній)

Тривога, уникнення та безпека (D)

Пам’ять про шлюб

NA

Уникнення пов’язане з більшою кількістю деталей у негативних спогадах (b = 0,28, [0,20, 0,35]); тривога – з меншою кількістю деталей (b = -0,26, [-0,34, -0,18]).

Зенгель та ін. (2019)

MTW:85 US: 132

ПН-ПТ: 40.00 (13.66); СБ:

19.27 (24.74)

MTW: 72% жінки; США: 50% жінок

Кореляційний

Студенти університетів та MTW

США

MTW: 84% кавказці; 8% афроамериканці: 1% азіати; 2% латиноамериканці; 1% корінні американці; 4% NR


США: 46% кавказці; 2% афроамериканці; 2% азіати; 2% латиноамериканці; 17% бі-раси; 4% мультираси

RQ (загальний)

Безпечні та небезпечні (C)

Пам’ять стосунків

NA

“Зсув згасання” був присутній у надійно (але не ненадійно) прив’язаних особин (η2 = 0,05; [0,01, 0,23]).

Примітка. Пропорції в межах етнічної групи були округлені до найближчого цілого числа та переведені у відсотки, якщо це було доступно. AAI = Опитувальник прив’язаності дорослих (George та ін., 1996); AS = Шкала прив’язаності (Hazan & Shaver, 1987); DID = Діагностичний опитувальник депресії (Zimmerman, Sheeran, & Young, 2004); ECR = Опитувальник досвіду близьких стосунків (Brennan та ін., 1998); ECR-R = Опитувальник досвіду близьких стосунків – переглянутий (Fraley et al, 2000); ECR-RS – Опитувальник досвіду близьких стосунків – структура стосунків (Fraley et al., 2011); ECR-SF – Шкала досвіду близьких стосунків – коротка форма (Wei et al., 2007); IES – Шкала впливу подій (Weiss & Marmer, 1997); MASQ – Міні-опитувальник симптомів настрою і тривоги (Watson et al, 1995); OAMAS – Шкала подружньої прив’язаності літніх людей (Wang, Wang, Feeney and Li, 2016, Wang, Wang, Wang and Feeney, 2018); PCL-S – Контрольний список ПТСР – специфічна для стресу версія (Weathers, Litz, Herman, Huska, & Keane, 1993); RQ – Опитувальник стосунків (Bartholomew & Horowitz, 1991); RSQ – Опитувальник шкали стосунків (Griffin & Bartholomew, 1994); BPD – прикордонний розлад особистості; D – димензіональний; C – категоричний; OA – старші дорослі; YA – молодші дорослі; MTW – робітники токарних верстатів; US – студенти університетів; NA – не стосується; NR – не повідомляється; КІ не повідомляється/обчислюється, якщо не було достатньо інформації.



  1. Поєднання прив’язаності, автобіографічної пам’яті та емоцій  

ІВМ, що лежать в основі різних моделей прив’язаності, можуть діяти як “фільтри” обробки інформації в різних когнітивно-афективних сферах (Dykas & Cassidy, 2011; Mikulincer & Shaver, 2007), включаючи кодування, організацію та пошук автобіографічних спогадів (Thompson, 2008). Модель подвійного процесу Дайкаса і Кессіді (Dykas & Cassidy, 2011) припускає, що ненадійно прив’язані (на відміну від надійно прив’язаних)  обробляють інформацію, пов’язану з прив’язаністю, шляхом i) повного виключення такої інформації, якщо вона може спричинити психологічний біль (наприклад, як стратегія емоційної регуляції), або ii) фільтрування її таким чином, щоб вона відповідала їхньому негативному (або позитивному) досвіду, пов’язаному з прив’язаністю (наприклад, за допомогою обробки на основі схем). Люди з уникаючою прив’язаністю демонструють тенденцію дистанціюватися від інших під час стресу, тоді як люди з тривожною прив’язаністю швидше отримують доступ до інформації, пов’язаної з прив’язаністю, наприклад, до імен їхніх фігур прив’язаності (детальний огляд див. у Dykas & Cassidy, 2011).  

Вважається, що люди мотивовані обробляти інформацію, пов’язану з прив’язаністю, в автобіографічній пам’яті, щоб підтримувати цілісний образ себе, тому інформація, яка відповідає досвіду, пов’язаному з прив’язаністю, з більшою ймовірністю буде пізніше доступною (Conway, 2005; Conway & Pleydell-Pearce, 2000). Уникаюча прив’язаність пов’язана з повільнішим відновленням подій дитинства (Dykas, Woodhouse, Jones, and Cassidy (2014)) і зменшенням користі від методів праймінгу, заснованих на безпеці (на основі пам’яті) (Bryant & Chan, 2017), тоді як тривожна прив’язаність пов’язана зі збільшенням помилок у пам’яті для міжособистісних подій (Hudson & Fraley, 2018) і збільшенням користі від методів праймінгу на основі безпеки (Gillath & Karantzas, 2019). Можливість того, що ІВМ зміщують процес обробки інформації таким чином, що зміцнюють їхні попередні структури, також може частково пояснити їхню відносну стабільність протягом життя.  

  1. Контрольні запитання  

Постульовані упередження, пов’язані з прив’язаністю до автобіографічних спогадів, а також дані, що пов’язують такі спогади з емоційною психопатологією, дозволяють припустити, що безпека/небезпека прив’язаності пов’язана з пізнішими емоційними розладами через її вплив на функціонування АЕМ. Ми маємо на меті провести систематичний огляд досліджень серед дорослих, що вивчають моделі прив’язаності та функціонування РСА, спираючись на попередні теоретичні та емпіричні основи, що пов’язують прив’язаність та емоційну пам’ять у дитинстві (Chae, Goodman, & Edelstein, 2011; Farrar, Fasig, & Welch-Ross, 1997; Valentino, 2011).  

Наше основне питання полягало в наступному: 1) які аспекти функціонування АЕМ пов’язані з патернами безпеки та/або незахищеності прив’язаності у дорослих (з 16 років), виявленими в клінічних і неклінічних дослідженнях?  Ми вирішили зосередитися на віці від 16 років, оскільки він збігається з початком молодого дорослого віку (Arnett, 2000), що характеризується розвитком Я-концепції (Sebastian, Burnett, & Blakemore, 2008) і закладанням довготривалих спогадів, що визначають самовизначення (Conway, 2005). Більшість проблем зі здоров’ям також з’являються вперше в цей період (Patel, Flisher, Hetrick, & McGorry, 2007), що є ключовим моментом для інновацій у лікуванні.  

Нашими вторинними питаннями були 2) які фактори впливають на зв’язок між патернами прив’язаності та функціонуванням АЕМ; і 3) які клінічні наслідки для психологічних втручань, що використовують АЕМ для покращення результатів при емоційних розладах?  

Протокол огляду був зареєстрований в PROSPERO (реєстраційний номер: CRD42020216345), а процес відбору досліджень відповідав рекомендаціям PRISMA (Moher, Liberati, Tetzlaff, & Altman, 2009).  Пошукові бази даних включали PsycINFO, MEDLINE та Embase. Пошукові терміни включали наступні поняття: “прив’язаність” (пошукові терміни: “прив’язаність” АБО “внутрішня робоча модель”) і “автобіографічна пам’ять” (пошукові терміни: “пам’ять” АБО “репрезентація”). Під час пошуку не було накладено жодних обмежень або заборон (у тому числі жодних обмежень за датами публікацій). Були включені як клінічні, так і неклінічні дослідження.  

5.2. Критерії включення та виключення  

Критеріями включення були оригінальні емпіричні дослідження, опубліковані в рецензованих журналах; з використанням кількісного аналізу; з учасниками віком від 16 років (включаючи молодь і старше); написані англійською мовою. Дослідження також включалися, якщо патерни прив’язаності та функціонування АЕМ оцінювалися окремо в різних вимірах і в одних і тих же дорослих учасників; патерни прив’язаності оцінювалися безпосередньо в учасників (наприклад, не в їхніх батьків); патерни прив’язаності стосувалися стосунків з людьми (наприклад, не з предметами / домашніми тваринами).  Критеріями виключення були дослідження, в яких середній вік учасників не перевищував 16 років, статті не були англомовними, а також не містили вимірювань прив’язаності та/або АЕМ.  

Пошуки були виконані 17/01/2023. Для первинного скринінгу використовувалися назви та реферати, після чого провідний автор проводив повнотекстовий скринінг, а другий експерт перевіряв підмножину з них (10%). Достовірність між експертами для цієї підгрупи була від хорошої до відмінної: первинний скринінг: Каппа Коена = 0,82; повнотекстовий скринінг: каппа Коена = 1,00 (Altman, 1991).  

5.3. Синтез даних  

Було зібрано інформацію про дослідження: розмір вибірки; основні демографічні дані, такі як вік, стать, етнічна приналежність та країна, де проводилося дослідження; тип вимірювання прив’язаності; тип зафіксованої моделі прив’язаності; тип вимірювання АЕМ; дизайн дослідження (наприклад, кореляційний чи лонгітюдний; тип вибірки); та будь-які результати щодо психічного здоров’я. Було проведено описовий синтез, щоб продемонструвати діапазон розглянутих особливостей AEM; кандидатів на роль посередників і модераторів будь-яких зв’язків AEM з прив’язаністю; а також можливий вплив на результати психічного здоров’я.  

Мета-аналіз не був проведений на даний момент з наступних причин: i) методології досліджень (напр., (наприклад, розробка методів вимірювання прив’язаності та функціонування AEM) були дуже неоднорідними, включаючи велике розмаїття використовуваних парадигм AEM (з більш ніж 20 різними завданнями на пам’ять, як підтверджено нижче в розділі “Результати”), що ускладнювало створення змістовних комбінацій досліджень (Borenstein, Hedges, Higgins, & Rothstein, 2009); ii) більшість досліджень були кореляційними (а не лонгітюдними, що також підтверджено в розділі “Результати”), що створює значний ризик упередженості, яка в цілому робить оцінки ефекту менш значущими і, можливо, вводить в оману щодо прогнозування або причинно-наслідкових зв’язків; і, що важливо, iii) нашою ключовою мотивацією було охопити літературу, щоб виявити нові ідеї для теорії та клінічних розробок, а також заохотити вдосконалення дизайну досліджень, які, в свою чергу, можуть стати основою для надійних і значущих метааналітичних підходів в майбутньому.  

  1. Результати  

Щоб упорядкувати наші висновки, ми почнемо з огляду ключових характеристик дослідження (Таблиця 1). Потім ми опишемо широкі патерни зв’язків, виявлені між незахищеністю прив’язаності та феноменом АЕМ; фактори, що можуть впливати (тобто модератори) та пояснювати такі асоціації (тобто медіатори або механізми); потенційне значення цих асоціацій для результатів психічного здоров’я та ефективності маніпуляцій на основі АЕМ.  

6.1. Характеристики дослідження  

Загалом 33 дослідження з 28 статей відповідали всім критеріям включення/виключення (рис. 3). Розміри вибірок варіювалися від 17 до 1061 учасника, з більшістю понад 100 учасників (20 [61%]). Більшість досліджень були кореляційними, оскільки вивчали взаємозв’язок між прихильністю 

Більшість досліджень були присвячені вивченню ментальності та АЕМ (30 [91%]), а не проспективним дослідженням. Більшість досліджень (20 [61%]) були зосереджені на молодих людях (у віці 16-26 років), і лише меншість (4 [12%]) були зосереджені на літніх людях (у віці 60 років і старше). Більшість з них залучали студентів університетів (20 [61%]), і лише підгрупа була сфокусована на клінічних зразках (4 [12%]). Більшість досліджень проводилися в США (13 [39%]) та інших західних країнах з високим рівнем доходу (наприклад, у Великобританії та Канаді), за деякими винятками (наприклад, у Китаї та Туреччині). У більшості досліджень повідомлялося про співвідношення статей (жінок проти чоловіків), але не розглядали інші виміри ґендерної ідентичності.  Більшість учасників у всіх дослідженнях самоідентифікували себе як білі або європеоїди, і лише деякі з них (4 [12%]) зосереджувалися виключно на небілих учасниках (китайці та афроамериканці). Однак, звіти про етнічну приналежність часто були повністю відсутні [15 [45%]]

 

6.2. Вимірювання патернів прив’язаності

Більшість досліджень (20 [61%]) включали опитувальник самозвіту “Досвід близьких стосунків” (ECR; Brennan та ін., 1998) та його варіанти (Fraley та ін., 2000; Fraley, Heffernan, Vicary, & Brumbaugh, 2011; Wei, Russell, Mallinckrodt, & Vogel, 2007), які дають змогу виміряти уникнення прив’язаності та тривожність прив’язаності. Інші виміри, що використовувалися, включали Опитувальник стосунків (Гріффін і Бар 

tholomew, 1994) та Шкала подружньої прив’язаності старших дорослих (Wang, Wang, Feeney, & Li, 2016; Wang, Wang, Wang, & Feeney, 2018) – остання була розроблена спеціально для китайської вибірки. У меншості досліджень (7 [21%]) використовувалися опитувальники для самозвіту, які давали змогу виокремити категорії безпечного та небезпечного стилів прив’язаності. Це були питання про стосунки 

У двох інших дослідженнях використовували опитувальник прихильності (Bartholomew & Horowitz, 1991) та шкалу прив’язаності (Hazan & Shaver, 1987). У двох інших дослідженнях було використано опитувальник прив’язаності дорослих (AAI; George, Kaplan, & Main, 1996), який є золотим стандартом, що дає змогу виділити категорії безпечних і небезпечних моделей прив’язаності. У той час як показники самозвітів здебільшого зосереджені на романтичних/подружніх стосунках, AAI фокусується на батьках. Відносні переваги та недоліки різних методів вимірювання прив’язаності були всебічно розглянуті в інших джерелах (Ravitz, Maunder, Hunter, Sthankiya, & Lancee, 2010)

Гіпотетичне зображення феноменології автобіографічних епізодичних спогадів за патернами прив’язаності.

6.3. Заходи щодо функціонування АЕМ  

Використовувалися різноманітні методи активації пам’яті. Добре відомі методи коучингу включають відновлення конкретних спогадів у зв’язку зі словами у варіантах тесту на автобіографічну пам’ять (Williams, Nurs, Tyers, Rose, & MacLeod, 1996) або у відповідь на чотири емоційні слова (щастя, смуток, тривога і гнів) у тесті “Пам’ять для дитини” (Memory for Child). Завдання на переживання (Mikulincer & Orbach, 1995). Зображувальні підказки були використані в адаптованому інтерв’ю на автобіографічну пам’ять (Cao, Madore, Wang, & Schacter, 2018).  

Інші методи спрямовували учасників на конкретні життєві етапи. Хронологія життєвого шляху передбачала повідомлення про значущі життєві події для кожного вікового періоду та категорії подій, таких як стосунки та робота (Elnick, Margrett, Fitzgerald, & Labouvie-Vief, 1999). Деякі дослідження зосереджувалися на емоційно значущому періоді, включаючи підлітковий вік (Kohn, Rholes, & Schmeichel, 2012; McCabe & Peterson, 2012), шлюб (Wang та ін., 2016, 2018), найперші спогади (McCabe & Peterson, 2012) або травми (McCabe & Peterson, 2012). Для останнього використовується опитувальник автобіографічної пам’яті (Rubin та ін., 2003) або опитувальник травматичної пам’яті (Halligan, Clark, & Ehlers, 2002). У деяких дослідженнях дозволили вільний пошук через вільне пригадування для деталізації спогадів про самовизначення (Singer & Moffitt, 1992; Sutin & Gillath, 2009), спогадів про порушення (Cortes & Wilson, 2016) або спогадів про романтичні стосунки (Crawford, Hammond, & Marsh, 2021; Zengel, Lee, Walker, & Skowronski, 2019). Деякі з них оцінювали феноменологію відновлених спогадів за допомогою Опитувальника характеристик пам’яті (Johnson, Foley, Suengas, & Raye, 1988).  

Два дослідження використовували способи запису початкової закодованої події, яка потім слугувала стимулом для тесту на відстрочене пригадування, за допомогою методу щоденника (Gentzler & Kerns, 2006) та шляхом перевірки історичних записів (Edelstein та ін., 2005).  

Нарешті, низка досліджень вивчала вплив маніпуляцій або втручань на основі АЕМ, включаючи використання ностальгічної пам’яті (Cavanagh, Glode, & Opitz, 2015), спогади про позитивну прив’язаність (Borelli та ін., 2014; Mikulincer & Shaver, 2001), спогади про порушення (Cortes & Wilson, 2016; Marigold, Eibach, Libby, Ross, & Holmes, 2014) та образи, орієнтовані на співчуття (Naismith, Mwale, & Fei genbaum, 2018).  

6.4. Які аспекти функціонування АЕМ пов’язані з індивідуальними відмінностями в моделях прив’язаності?  

Більшість досліджень вивчали феноменологію АЕМ (Таблиця 1) і були синтезовані нижче за такими критеріями: i) інтенсивність та збудження пам’яті; ii) деталі пам’яті, специфічність та яскравість; iii) зв’язність та фрагментарність пам’яті; iv) латентність та точність пам’яті. Меншість досліджень описували зміст пам’яті. Для опису ключових результатів використовували як категорії прив’язаності, так і виміри (рис. 4).  

6.4.1. Інтенсивність пам’яті та збудження  

Тривога, пов’язана з прив’язаністю, виявилася пов’язана зі збільшенням інтенсивності, тоді як уникнення прив’язаності – зі зменшенням інтенсивності. У фундаментальному дослідженні Mikulincer та Orbach (1995) дорослі з тривожною прив’язаністю повідомили про підвищену інтенсивність спогадів про раннє дитинство як для домінуючих емоцій (наприклад, сум у сумних спогадах), так і для недомінуючих (наприклад, гнів у сумних спогадах), тоді як дорослі з уникаючою прив’язаністю повідомили про знижену інтенсивність (особливо для сумних і тривожних спогадів) порівняно з дорослими з надійною прив’язаністю.  

Відповідно до ранніх висновків Мікулінцер та Орбаха, подальші дослідження виявили, що тривога через прив’язаність пов’язана з підвищеною інтенсивністю негативних спогадів (Sutin & Gillath, 2009; Дослідження 1) та спогадів про травму (Ogle, Rubin, & Siegler, 2015), а також збільшенням кількості повідомлень про відчуття“ переживання”  для ранніх спогадів (Oner & Gülgoz, 2022). Кортес і Вілсон (2016; дослідження 1-3) показали, що особи з високою тривожністю прив’язаності сприймали негативні спогади (про проступок) суб’єктивно ближче в часі порівняно з позитивними спогадами (про доброту), незалежно від реального календарного часу, що може частково пояснювати вищу інтенсивність негативних спогадів під час їх відтворення. Також відповідно до роботи Мікулінцера та Орбаха, уникнення батьківської опіки було пов’язане зі зниженням інтенсивності спогадів про опікунів (Haggerty, Siefert, & Weinberger, 2010) та спогадів, не пов’язаних з валентністю (Sutin & Gillath, 2009; Дослідження 2). Однак нещодавнє дослідження, проведене Dykas та ін. (2014) з використанням парадигми пам’яті Mikulincer та Orbach (1995), відтворило результати щодо інтенсивності пам’яті у тривожно-прив’язаних дорослих, але не у уникаючо-прив’язаних. Зверніть увагу на деякі ключові методологічні відмінності в дослідженні Дикаса та інших: молодша вибірка та інший вимір прив’язаності.  

Інші дослідження показали схожий вплив тривожної та уникаючої прив’язаності на інтенсивність пам’яті. Гентцлер і Кернс (2006) показали, що як тривожно-, так і уникаюче прив’язані особи недооцінюють інтенсивність позитивного впливу, який вони раніше відчували на позитивні події. Обидві ці ненадійні моделі також були пов’язані з порівнянними нейрофізіологічними маркерами підвищеного емоційного збудження (тобто посиленою активністю правої тім’яної ділянки, виявленою за допомогою електроенцефалографії або ЕЕГ) під час відновлення пам’яті порівняно з періодом спокою (Kungl, Leyh, & Spangler, 2016). На відміну від безпечно прив’язаних дорослих, у небезпечно прив’язаних дорослих не спостерігалося “упередження згасання афекту” (Zengel et al., 2019), що означає тенденцію до меншого згасання афективної інтенсивності з часом для позитивних порівняно з негативними спогадами про поточні стосунки. Це свідчить про те, що ненадійна прив’язаність загалом пов’язана зі зменшенням користі від позитивного афекту, викликаного спогадами про стосунки. Однак Кроуфорд та інші (2021) не змогли знайти зв’язок між таким упередженням і моделями прив’язаності. Розбіжності між обома дослідженнями можуть бути пов’язані з використанням категоріального (Zengel та ін., 2019) та дименсіонального (Crawford та ін., 2021) аналізів моделей прив’язаності.  

Загалом, інтенсивність пам’яті на конкретні спогади була найбільш досліджуваним показником у цьому розділі. З восьми досліджень, описаних з таким результатом, чотири показали, що тривожна прив’язаність була пов’язана зі збільшенням інтенсивності, а чотири показали, що уникаюча прив’язаність була пов’язана зі зменшенням інтенсивності, з переважно малими та середніми ефектами в різних дослідженнях (Таблиця 1).  

 

6.4.2. Деталізація, конкретність і яскравість пам’яті  

Уникнення прив’язаності може знизити рівень деталей, що відновлюються в пам’яті, оскільки відома теорія стверджує, що така закономірність відображає звичні спроби утримувати неприємні спогади на відстані (Williams та ін., 2007). Відповідно до цієї теорії, Сутін і Гіллат (2009; дослідження 1-2) виявили, що уникнення прив’язаності пов’язане з менш детальними спогадами для позитивних (дослідження 1), негативних (дослідження 1) і неважливих спогадів (дослідження 2; індексується за нижчим рівнем самозвітної згоди з такими твердженнями, як “Я можу уявити собі цей спогад дуже детально”). Аналогічно, уникаюча прив’язаність була пов’язана з меншою кількістю унікальних деталей у дослідженні з використанням більш об’єктивного методу кількісної оцінки деталей (з дослідницьким кодуванням деталізації пам’яті; McCabe & Peterson, 2012). Однак Ван та ін. (2018) показали, що уникаюча прив’язаність була пов’язана з більшою кількістю деталей пам’яті. Цілком можливо, що ця стратегія уникнення може іноді давати зворотний ефект (Williams та ін., 2007), що призводить до більш яскравих спогадів, подібних до процесів, пов’язаних з переживанням нав’язливих спогадів при ПТСР (Ehlers та ін., 2004).  

Вищезгадана “стратегія уникнення”, здається, не пояснює зв’язок між тривогою через прив’язаність і деталями спогадів. Сутін і Гіллат (2009) виявили, що тривожність прив’язаності також пов’язана з менш детальними позитивними (дослідження 1) і невалентними спогадами (дослідження 2).  Аналогічно, Wang та ін. (2018) виявили, що тривожна прив’язаність була пов’язана з менш детальними позитивними спогадами. 

пов’язане з меншою кількістю деталей спогадів, пов’язаних зі шлюбом. Таке зменшення кількості деталей спогадів можна пояснити надмірним збудженням, пов’язаним із тривогою, яка перешкоджає оптимальній когнітивній діяльності (Yerkes & Dodson, 1908). Незважаючи на зв’язок зі зменшенням кількості деталей, тривожність іноді корелює з більшою яскравістю негативних АЕМ (Öner & Gülgoz, 2016), але не з яскравістю позитивних спогадів (Öner & Gülgoz, 2016) або зображень, орієнтованих на співчуття (Naismith et al., 2018). Висока яскравість може бути пов’язана з невеликою кількістю відновлених деталей. Хоча деталі і яскравість пов’язані з перцептивними враженнями від змісту пам’яті, вони можуть представляти різні і відокремлені аспекти пам’яті, які пов’язані між собою складним чином (Richter, Cooper, Bays, & Simons, 2016).  

Патерни минулих спогадів можуть поширюватися на майбутні уявні події. Дослідження Cao та інших (2018) продемонструвало, що безпечно прив’язані дорослі генерували більше епізодичних деталей як для пам’ятних, так і для уявних подій, релевантних прив’язаності, порівняно з подіями, що не мають відношення до прив’язаності.  Таке посилення релевантності прив’язаності при згадуванні було відсутнє в осіб з ненадійною прив’язаністю.  

Нарешті, ще однією характеристикою пам’яті, пов’язаною з деталізацією, є специфічність – ступінь, до якого відновлений спогад відноситься до унікальної події, а не до ширшої категорії подій (тобто, надзагальна пам’ять). Використовуючи добре відомий тест на специфічність пам’яті, Бейдерман і Янг (2016) не виявили зв’язку між тривожною/ уникаючою прив’язаністю і специфічністю пам’яті у дорослих афроамериканців, всупереч прогнозам моделей психопатології розвитку, які пов’язують ненадійну прив’язаність з надмірно загальною пам’яттю (Valentino, 2011). Їхній клінічний зразок демонстрував попереднє зловживання психоактивними речовинами, що в сукупності могло значно погіршити відновлення пам’яті.  

Загалом, деталізація пам’яті була найбільш досліджуваним показником у цьому розділі. У п’яти описаних дослідженнях з таким результатом чотири результати вказували на те, що уникаюча прив’язаність пов’язана зі зменшенням кількості “хвостів”, а три – що тривожна прив’язаність також пов’язана зі зменшенням кількості деталей, з невеликим або середнім впливом у різних дослідженнях (Таблиця 1).  

6.4.3. Когерентність та фрагментарність пам’яті  

Когерентність пам’яті – це здатність людини реконструювати минулий досвід за допомогою зв’язного та логічного наративу (Vanderveren, Bijt tebier, & Hermans, 2020). Вважається, що уникнення прив’язаності використовує “захисну” стратегію для деактивації системи прив’язаності, що призводить до менш зв’язних описів спогадів (Mikulincer, Shaver, Cassidy, & Berant, 2009). Відповідно, уникнення прив’язаності було пов’язане з менш зв’язними АЕМ як позитивних, так і негативних спогадів про шлюб у старших китайських дорослих (Wang та ін., 2018), а також перших спогадів і спогадів підліткового віку у молодих людей з США (McCabe & Peterson, 2012). Квінн, Спібі та Слейд (2015) не змогли знайти зв’язку між моделями прив’язаності та більш фрагментованими (тобто менш зв’язними) спогадами про пологову травму у матерів. Розбіжності в методології частково можна пояснити використанням різних методів оцінки зв’язності пам’яті (об’єктивне кодування) та фрагментарності (самозвіт). Загалом, два з трьох описаних досліджень показали, що уникнення прив’язаності пов’язане з меншою зв’язністю пам’яті з невеликими ефектами (Таблиця 1).  

6.4.4. Затримка та точність пам’яті  

Незахищеність прив’язаності також може впливати на продуктивність пам’яті.  Виявлено, що люди, які уникають прив’язаності, повільніше відновлюють спогади про дитинство порівняно з дорослими, які мають надійну прив’язаність (Dykas та ін., 2014; Mikulincer & Orbach, 1995). Повільніше відновлення негативних спогадів також пов’язане з вищим рівнем уникнення прив’язаності, виміряним за допомогою шкали (Kohn та ін., 2012). І навпаки, більш швидке відновлення (тривожних/сумних) спогадів було виявлено у тривожно прив’язаних дорослих (Mikulincer & Orbach, 1995). Нещодавнє дослідження виявило повільніше відновлення AEM як у уникаючих, так і у тривожно прив’язаних дорослих (Luo та ін., 2020; Дослідження 1), але тільки уникаючі дорослі показали одночасний нейрофізіологічний маркер зниженої емоційної обробки, який, ймовірно, відображає спроби зменшити доступність пам’яті (тобто зменшений пізній позитивний потенціал – як зафіксовано за допомогою ЕЕГ – при порівнянні негативних спогадів з нейтральними). Відсутність таких біологічних корелятів у групі з тривожною прив’язаністю дозволяє припустити, що тут діє інший механізм.  

Точність пам’яті часто є складним завданням для вивчення автобіографічних спогадів, оскільки дослідники, як правило, не мають достатнього контролю над кодуванням оригінальної події. Однак у дослідженні Едельштейна та інших (Edelstein, 2005) було використано когортне дослідження на базі громади з доступом до підтверджених записів, зроблених 14 років тому в дитинстві, а також подальше спостереження в дорослому віці. Уникнення прив’язаності (але не тривога прив’язаності) було пов’язане з меншою точністю фактів про сексуальне насильство в дитинстві (наприклад, частота і ступінь насильства) у людей з високим рівнем тяжкості насильства.  

Загалом, латентність пошуку була найбільш досліджуваним показником у цьому розділі. У трьох описаних дослідженнях з таким результатом всі вони показали, що уникаюча прив’язаність пов’язана з повільнішим пошуком, з невеликими або середніми ефектами в різних дослідженнях (Таблиця 1).  

6.4.5. Вміст пам’яті  

У меншості досліджень вивчалися типи вилучених подій. Наприклад, було виявлено зв’язок між відкиданням/заклопотаною прив’язаністю та збільшенням кількості спогадів про стосунки і сім’ю (Elnick та ін., 1999); боязкою/глибокою довірою та спогадами, що загрожують життю (Goldner & Scharf, 2017); уникаючою прив’язаністю та більш негативними спогадами, пов’язаними з опікунами (Haggerty та ін., 2010).

6.5. Які фактори можуть впливати на зв’язок між моделями прихильності та функціонуванням АЕМ?  

Різні профілі феноменології АЕМ за моделями прив’язаності (рис. 4), схоже, також залежать від додаткових моделюючих факторів, як це було досліджено в семи дослідженнях. Один з розглянутих модераторів пов’язаний з характеристиками події. Патерни прив’язаності були пов’язані з пригадуванням пережитого афекту лише для подій, пов’язаних з позитивними, взаємопов’язаними подіями, з особистими, щоденними подіями, пережитими в дорослому віці (Gentzler & Kerns, 2006) або з пригадуванням інтенсивності пам’яті, пов’язаної лише з негативними (тривожними/сумними) подіями в дитинстві (Mikulincer & Orbach, 1995). Крім того, уникнення прив’язаності було пов’язане зі зниженням інтенсивності пам’яті при згадці лише негативних спогадів, пов’язаних з опікунами, але не спогадів за участю фігур, які не пов’язані з прив’язаністю (Haggerty та ін., 2010). Можливо, пов’язані з прив’язаністю упередження в пам’яті в першу чергу посилюються, коли ми згадуємо особистісно значущі події.  

Особистісні характеристики також можуть відігравати важливу роль. Дослідження, проведене серед дорослих китайців старшого віку (Wang та ін., 2016), показало, що уникнення прив’язаності сильніше впливає на функціонування АЕМ (наприклад, деталізацію) у старших людей, ніж у молодих, порівняно з впливом тривожності прив’язаності, оскільки остання зменшується з віком (Cusimano & Riggs, 2013), хоча в іншому дослідженні було виявлено, що старший вік не завжди впливає на ефекти прив’язаності (Cao та ін., 2018). Стать може впливати на зміст отриманих спогадів: чоловіки (але не жінки) з нижчим рівнем уникнення прив’язаності отримують менше спогадів про події, що підтримують стосунки (наприклад, про 

(наприклад, на річниці та зустрічі випускників), тоді як жінки (але не чоловіки) з вищою тривожністю щодо прив’язаності згадували більше подій між парами (Wang та ін., 2016). Такі гендерні ефекти були отримані в дослідженні серед китайських учасників, тому можуть також відображати культурні відмінності у функціонуванні АЕМ.  Люди також відрізняються тим, як вони використовують уявні образи – ключовий компонент функціонування АЕМ (Conway & Pleydell-Pearce, 2000). Попередні дані свідчать про те, що люди з загалом слабшою здатністю до уяви (уявити повсякденні сценарії) можуть отримати меншу користь від створення зображень, орієнтованих на співчуття (Naismith et al., 2018).  

Загалом, ці результати попередньо припускають, що процеси, пов’язані з демографічними характеристиками (наприклад, вік і стать), психологічними особливостями (наприклад, здатність до уяви) і характером події (наприклад, зміст і емоційність), можуть посилювати і/або послаблювати упередження, пов’язані з прив’язаністю, в обробці пам’яті.  

6.6. Які потенційні механізми лежать в основі зв’язку між моделями прив’язаності та функціонуванням АЕМ?  

У трьох дослідженнях вивчалися потенційні процеси, що опосередковують прив’язаність та АЕМ. Використовуючи моделювання структурних рівнянь для перевірки гіпотетичних зв’язків між різними етапами пам’яті, Öner та Gülgöz (2016) виявили, що уникнення прив’язаності може включати зниження особистої значущості подій, пов’язаних з близькістю в романтичних стосунках, під час початкового досвіду (тобто кодування), що може мати зворотний вплив на всі наступні етапи пам’яті, що призводить до зменшення повторення таких подій (тобто консолідації) і, як наслідок, до менш інтенсивних і яскравих спогадів (тобто пошуку). Докази ролі повторення/консолідації пам’яті отримані в двох додаткових дослідженнях. Уникнення прив’язаності, як видається, пов’язане зі зменшеним досвідом опрацювання подій з боку батьків у дитинстві, що може призвести до подальшого погіршення пригадування ранніх спогадів у дорослому віці (Öner & Gülgöz, 2022). Аналогічно, Едельштейн та інші (2005) припустили, що уникнення прив’язаності передбачає меншу кількість розмов з іншими про попередні випадки сексуального насильства в дитинстві (що, можливо, впливає на репетиції), а це, в свою чергу, може сприяти зниженню точності пам’яті.  Ці ідеї узгоджуються з гіпотезою, висунутою Mikulincer and Orbach (1995), згідно з яким уникнення прив’язаності зменшує доступність реляційної пам’яті, впливаючи на процеси емоційної регуляції, зокрема, на “репресивну захисну реакцію” – здатність вибірково пригнічувати болючу інформацію, пов’язану з прив’язаністю (Dykas & Cassidy, 2011).  

Öner та Gülgöz (2016) також виявили, що тривога через прив’язаність може посилити повторення (але не кодування) негативних спогадів, що ще більше посилює пошук цих спогадів. Цей висновок узгоджується з поняттям схемопослідовної обробки, згідно з яким обробка інформації викривлена ІВМ у спосіб, що самопідсилюється (Dykas & Cassidy, 2011), так що тривожно-прив’язані люди можуть бачити інших в негативному світлі (наприклад, ненадійними або непередбачуваними) і видобувати негативні спогади, що відповідають таким уявленням.

6.7. Чи пов’язані патерни прив’язаності з результатами психічного здоров’я через їхній вплив на функціонування АЕМ?  

Лише п’ять досліджень розглядали наслідки для психічного здоров’я. Sutin та Gillath (2009) безпосередньо перевірили гіпотезу про те, що патерни прив’язаності впливають на тривогу/депресію через функціонування АЕМ. Вони виявили, що зменшення деталей пам’яті (дослідження 1 і 2) та інтенсивності пам’яті (дослідження 2) частково опосередковує зв’язок між уникненням прив’язаності та більш депресивними симптомами (дослідження 1). Збільшення частоти негативних спогадів (дослідження 2) опосередковувало зв’язок між тривогою через прив’язаність і більш вираженими депресивними симптомами. На відміну від депресивних симптомів, патерни прив’язаності не були пов’язані з симптомами тривоги через АЕМ. Бейдерман і Янг (2016) виявили зв’язок між уникненням прив’язаності та депресивними симптомами; але більш загальна пам’ять не опосередковувала таку асоціацію і не була пов’язана з моделями прив’язаності.  

Щодо ПТСР, Огле та ін. (2015) виявили, що посилення фізичних реакцій, добровільне повторення та мимовільне пригадування (але не емоційна інтенсивність) опосередковують зв’язок між тривогою прив’язаності та більшою кількістю симптомів ПТСР. Важливо, що мимовільне пригадування відіграє унікальну роль у розвитку психопатології, оскільки це єдина особливість пам’яті про травму, яка опосередковує зв’язок між тривогою прив’язаності та більшою кількістю симптомів ПТСР в осіб з досвідом дитячих травм. Інше дослідження мало на меті вивчити зв’язок між моделями прив’язаності та ПТСР (і можливу посередницьку роль фрагментації пам’яті), але не виявило жодних асоціацій між прив’язаністю та фрагментацією (Quinn et al., 2015).  

Два дослідження включали вимірювання процесів, які, як вважається, відіграють певну роль у психопатології (хоча психічне здоров’я безпосередньо не оцінювалося). Тривога прив’язаності була пов’язана з підвищеним сприйняттям спогадів про трансгресію (за участю романтичного партнера) як таких, що сталися ближче в часі, що підживлює “кухонне мислення” – тенденцію викликати минулі спогади про стосунки навіть у новому і не пов’язаному з ними контексті (Cortes & Wilson, 2016). Ця модель мислення концептуально перегукується з мисленням румінації при депресії (Nolen-Hoeksema, Wisco, & Lyubomirsky, 2008). Тривожно-прив’язані дорослі, на відміну від своїх безпечно прив’язаних або уникаючих прив’язаностей, не повідомляли про позитивну зміну настрою після позитивного (порівняно з нейтральним) пошуку АЕМ і гірше вирішували проблеми (Mikulincer & Sheffi, 2000), що є ще однією поширеною проблемою при депресії (Williams et al., 2007).  

Загалом, картина, що вимальовується, вказує на те, що пов’язані з прив’язаністю відхилення у функціонуванні АЕМ існують, і ці відхилення можуть також впливати на психічне здоров’я та пов’язані з ним процеси ризику, але доказова база надто мала, щоб робити якісь тверді висновки.  

6.8. Чи впливають патерни прикріплення на результати маніпуляцій на основі АЕМ?  

Кілька досліджень припустили, що ефекти терапії, заснованої на АЕМ, можуть залежати від патернів прив’язаності. тривожно-прив’язані дорослі (порівняно з безпечно- та уникаюче-прив’язаними) не відчували змін у позитивному афекті після позитивного пошуку спогадів (Mikulincer & Sheffi, 2000; дослідження 1). Аналогічно, використання ностальгічної пам’яті було пов’язане з більшим відновленням після смутку і більшим зростанням щастя у безпечно прив’язаних порівняно з ненадійно прив’язаними дорослими (Cavanagh et al., 2015). Можливо, ненадійно прив’язані дорослі спонтанно інтерпретують ці спогади в (негативний) спосіб, що перешкоджає їхньому позитивному впливу.  Доступ до спогадів про негативний досвід, пов’язаний з фігурами прив’язаності, був знижений у людей з більш високим рівнем уникнення прив’язаності, але цей ефект був “виправлений”, коли тих же людей попросили виконати паралельне складне завдання (наприклад, контрольоване письмове завдання), що мало на меті порушити процеси саморегуляції (Kohn et al., 2012). Це представляє можливу стратегію для дорослих з уникаючою прив’язаністю, щоб отримати доступ до аверсивних спогадів для подальшої обробки.  Деякі втручання можуть завдати шкоди. Зазвичай розрізняють уявлення від першої особи (тобто погляд на спогад власними очима) і від третьої особи (тобто погляд на себе як на стороннього у спогаді), причому вважається, що останнє полегшує неадаптивне емоційне дистанціювання (Kross & Ayduk, 2017). Однак, візуалізуючи спогад, пов’язаний зі стосунками (про порушення з боку партнера), від третьої особи (а не від першої), люди з високою тривожністю прив’язаності менш позитивно оцінювали свої стосунки, тоді як люди з низькою тривожністю прив’язаності оцінювали їх більш позитивно, а також повідомляли про менший дистрес (Marigold та ін., 2014; дослідження 1-2). Зображення від третьої особи може легше активувати та посилювати попередні концептуальні переконання (наприклад, щодо себе та інших), які, ймовірно, є негативними у дорослих з ненадійною прив’язаністю (Libby & Eibach, 2011). Дослідження подружжя (військовослужбовців, які були відряджені) також показало, що відновлення пов’язаних спогадів призводить до зниження негативних емоцій у людей з низьким рівнем уникнення прив’язаності, але до підвищення негативних емоцій у тих, хто має високий рівень уникнення прив’язаності (Borelli et al., 2014). Загалом, деякі способи пригадування спогадів про прив’язаність не завжди можуть мати позитивні наслідки для людей з ненадійною прив’язаністю.

Патерни прив’язаності не впливали на користь втручань, спрямованих на залучення позитивних спогадів про прив’язаність, зокрема втручань з використанням зображень, орієнтованих на співчуття (Naismith та ін., 2018; дослідження 1-2), або праймінгу безпеки, коли візуалізується фігура прив’язаності, щоб запропонувати комфорт і підвищити “відчуття безпеки” (Sutin & Gillath, 2009; дослідження 2).

Таким чином, попередня модель прив’язаності індивіда може мати значення для виявлення ефектів деяких маніпуляцій, які використовують АЕМ. Застосування методик, заснованих на АЕМ, ймовірно, вимагає вдумливого підходу, заснованого на глибокому розумінні механізмів, що лежать в їх основі, в ідеалі – з урахуванням нюансів між патернами прив’язаності та процедурами пам’яті, щоб максимізувати клінічні ефекти, уникаючи при цьому ненавмисної шкоди.

  1. Обговорення

Ми проаналізували літературу про патерни прив’язаності та АЕМ у дорослих (віком від 16 років), щоб дослідити її актуальність для клінічної психологічної науки та практики. Наші дослідження (Таблиця 1) охоплювали різні піддисципліни психології (наприклад, соціальну, клінічну, вікову, освітню, когнітивну, психологію розвитку, когнітивну психологію, психологію навчання, психологію поведінки та ін.). 

тивні, психоаналітичні тощо), що підкреслює широку актуальність теми.  Робот, які безпосередньо досліджують наслідки для психічного здоров’я в цій галузі, залишається небагато, незважаючи на добре встановлені зв’язки між АЕМ і психопатологією на трансдіагностичному рівні (Dalgleish & Brewin, 2007; Hitchcock, Werner-Seidler, Blackwell, & Dalgleish, 2017; Williams та ін., 2007).  Нижче ми представляємо огляд ключових результатів, а також розглядаємо методологічні, теоретичні та клінічні питання, щоб об’єднати науки про увагу, пам’ять і психопатологію для інновацій у лікуванні.  

Порівняно з надійно прив’язаними дорослими, уникаюче-прив’язані дорослі демонструють відносно стабільний профіль упереджень в АЕМ зі зниженою доступністю до інформації, пов’язаної з прив’язаністю, за цілою низкою властивостей АЕМ. Пригадування (негативних) спогадів про прив’язаність у уникаючо-прив’язаних дорослих може бути менш інтенсивним, детальним, послідовним і повільним (рис. 4). Для тривожно-прив’язаних осіб дані свідчать про те, що пригадування порівнянних спогадів може бути більш інтенсивним (рис. 4), хоча, можливо, і менш детальним.  

Здається, що зв’язок між прив’язаністю та РДУГ зумовлений складним набором посередницьких та модеруючих факторів. Принаймні деякі з пов’язаних з прив’язаністю викривлень пам’яті можна пояснити (опосередкувати) емоційною регуляцією та саморелевантною обробкою, а також впливати (модерувати) на процеси, пов’язані як з особливостями подій (наприклад, валентністю та міжособистісною природою), так і з особистісними характеристиками (наприклад, віком та уявленнями про риси характеру). Попередньо, патерни прив’язаності та результати/процеси психічного здоров’я пов’язані через ключові властивості АЕМ (наприклад, за напруженістю) з новими доказами щодо депресії та ПТСР. Нарешті, переваги (принаймні деяких) терапевтичних методів, заснованих на АЕМ, можуть залежати від патернів прив’язаності.  

 

7.1. Огляд результатів дослідження  

З точки зору третьої особи, люди з високою тривожністю прив’язаності менш позитивно оцінювали свої стосунки, тоді як люди з низькою тривожністю прив’язаності давали більш позитивні оцінки, а також повідомляли про менший дистрес (Marigold та ін., 2014; дослідження 1-2). Зображення від третьої особи може легше активувати та посилювати попередні концептуальні переконання (наприклад, щодо себе та інших), які, ймовірно, є негативними у дорослих з ненадійною прив’язаністю (Libby & Eibach, 2011). Дослідження подружжя (військовослужбовців, які були розгорнуті) також показало, що відновлення пов’язаних спогадів призводить до зниження негативних емоцій у людей з низьким рівнем уникнення прив’язаності, але до підвищення негативних емоцій у тих, хто має високий рівень уникнення прив’язаності (Borelli et al., 2014). Загалом, деякі способи відновлення спогадів про прив’язаність не завжди можуть мати позитивні наслідки для людей з ненадійною прив’язаністю.  

Патерни прив’язаності не впливали на користь втручань, які залучали позитивні спогади про прив’язаність, включаючи втручання з використанням зображень, орієнтованих на співчуття (Naismith та ін., 2018; дослідження 1-2), або праймінгу безпеки, коли візуалізується фігура прив’язаності, щоб забезпечити комфорт і підвищити “відчуття безпеки” (Sutin & Gillath, 2009; дослідження 2).  Патерни прив’язаності не впливали на користь інтервенцій залучення позитивних спогадів про прив’язаність, включаючи втручання з використанням зображення, орієнтовані на співчуття (Naismith та ін., 2018; Дослідження 1-2) або праймінг безпеки, де візуалізується фігура прив’язаності, щоб запропонувати комфорт і підвищити “відчуття безпеки” (Sutin & Gillath, 2009; дослідження 2).

Таким чином, попередня модель прив’язаності людини може мати значення для виявлення ефектів деяких маніпуляцій, які використовують АЕМ. Застосування технік, заснованих на АЕМ, ймовірно, вимагає вдумливого підходу, заснованого на глибокому розумінні механізмів, що лежать в основі, і в ідеалі включає в себе тонке узгодження між патернами прив’язаності і процедурами пам’яті, щоб максимізувати клінічні ефекти, уникаючи при цьому ненавмисної шкоди.  

7.2. Методологічні міркування  

Величезна кількість досліджень з використанням кореляційного дизайну (див. Таблицю А.1 у Додатку для отримання детальної інформації про оцінку якості) підкреслює необхідність подальших поздовжніх досліджень з належною потужністю (оскільки більшість описаних ефектів були в малому та середньому діапазоні) з повторними точками оцінки для забезпечення більш надійних тестів причинно-наслідкового зв’язку між прив’язаністю / ІВМ та функціонуванням ВПМ, і, в свою чергу, психічним здоров’ям. Дійсно чутливий до розвитку підхід буде відстежувати від молодшого до старшого дорослого віку, включати генетично-інформативні особливості дизайну, щоб виокремити відносний внесок генів і середовища (Fearon, Shmueli-Goetz, Viding, Fonagy, & Plomin, 2014), досліджувати глобальну і різноманітну перспективу (Bauer, 2019), а також буде надійним і прозорим (Munafo et al., 2017).  

Різні вимірювання прив’язаності можуть відображати різні аспекти прив’язаності, що, в свою чергу, може пояснити деякі суперечливі результати. AAI – це інтерв’ю, яке оцінює “стан душі” щодо прив’язаності до осіб, які здійснювали догляд у ранньому віці, з подальшим стандартизованим кодуванням, що дає змогу отримати дискретні класифікації (George та ін., 1996), тоді як самозвіти, такі як ECR (Brennan та ін., 1998), зазвичай оцінюють прив’язаність у контексті загальних стосунків з дорослими, що дає змогу отримати безперервні показники. Також ще належить дослідити, чи впливають пов’язані з прив’язаністю упередження в пам’яті на контекст прив’язаності та фокуси стосунків.

Феноменологія АЕМ охоплює цілий ряд ознак, але більшість досліджень зосереджені виключно на окремих ознаках, тому нам бракує розуміння їхніх взаємозв’язків. Важливо, що, незважаючи на центральне місце мимовільного пошуку у функціонуванні АЕМ (Berntsen, 2009) та психопатології (Ogle та ін., 2015), лише в кількох дослідженнях розглядалися нав’язливі образи/спогади.  

7.3. Теоретичні висновки  

Незважаючи на ключові обмеження літератури, описані вище, ми розробили схематичну модель, яка об’єднує прив’язаність, пам’ять і психопатологію (рис. 5). Зосереджуючись на першому зв’язку від прив’язаності до пам’яті, розглянуті результати в цілому узгоджуються з моделлю подвійного процесу Dykas і Cassidy (2011). У більшості досліджень виявилося, що люди з уникаючою прив’язаністю демонструють послідовні ознаки недостатньої активації своїх спогадів про прив’язаність, що індексується в різних результатах пам’яті. Вони включають зниження інтенсивності пам’яті (Haggerty та ін., 2010; Sutin & Gillath, 2009), деталей (наприклад, McCabe & Peterson, 2012; Sutin & Gillath, 2009), когерентності (наприклад, McCabe & Peterson, 2012; Wang та ін., 2018) та швидкості пошуку (наприклад, Dykas та ін., 2014; Kohn та ін., 2012). Такий профіль пам’яті може бути наслідком зниження регуляції для уникнення емоційного болю, як спочатку запропонували Mikulincer і Orbach (1995), хоча це емоційне “блокування” може також обмежувати користь від таких спогадів (наприклад, від втручань на основі АЕМ). В одному дослідженні використовували експериментальну маніпуляцію, яка нібито порушувала процеси саморегуляції (через “контрольоване” письмове завдання; Kohn et al., 2012), і виявили, що це “нормалізувало” швидкість пошуку негативних спогадів у людей з уникаючою прихильністю, що підтверджує роль емоційної регуляції в початковому зниженні доступності пам’яті. Проте, незважаючи на давні припущення, що емоційна регуляція відіграє ключову роль у медіації, жодне з розглянутих досліджень не включало незалежного вимірювання, яке б оцінювало цей конструкт.  

Якщо спогади, пов’язані з прив’язаністю, доступні та оброблені, то вони, ймовірно, узгоджуються з попередніми уявленнями про себе (Conway, 2005; Conway & Pleydell-Pearce, 2000). Відповідно, тривожно прив’язані люди демонструють більшу чутливість до негативних спогадів про прив’язаність (наприклад, з негативними уявленнями про себе), що відображається у відчутті більшої інтенсивності або відчуття “переживання” під час згадування таких спогадів ( Cortes & Wilson, 2016;  Ogle та ін., 2015; Oner & Gülgoz, 2022; Sutin & Gillath, 2009). Знову ж таки, незважаючи на давні припущення про те, що обробка, релевантна до схеми, також відіграє ключову посередницьку роль між прив’язаністю та пізнанням (Dykas & Cassidy, 2011), жодне з розглянутих досліджень не вивчало її безпосередньо – ні за допомогою експериментальних маніпуляцій, ні шляхом незалежного вимірювання.  

Що стосується другої ланки, яка пов’язує пам’ять і психічне здоров’я, то пов’язані з прив’язаністю упередження пам’яті, ймовірно, впливають на усталені аспекти пізнання (наприклад, стилі мислення) і поведінки (наприклад, вирішення проблем), які висвітлені в когнітивно-поведінкових моделях підтримки емоційних розладів (Harvey, Watkins, Mansell, & Shafran, 2004), в той час як інші рівні аналізу (наприклад, біологічний і соціальний) залишаються недостатньо дослідженими. Лише кілька досліджень з проаналізованої літератури зосереджувалися на цьому другому зв’язку в контексті моделей прив’язаності (Ogle та ін., 2015; Quinn та ін., 2015; Sutin & Gillath, 2009), і тому він залишається непереконливим. З огляду на недостатню кількість досліджень у цій галузі, також бракує механістичних досліджень, що лежать в основі зв’язку між упередженнями пам’яті на основі прив’язаності та психопатологією. У майбутніх дослідженнях можна було б розглянути нещодавні концепції, які запропонували ключові механізми впливу прив’язаності – негативні очікування, упередженість інтерпретації та захисні стратегії (Kobak & Bosmans, 2019) – які, ймовірно, динамічно впливають на внутрішньо- та міжособистісні процеси, що мають відношення до результатів психічного здоров’я.  

Хоча деякі властивості пам’яті (наприклад, специфічність і фрагментарність) мають відомі теоретичні та/або емпіричні зв’язки з психопатологією, причинно-наслідковий зв’язок між іншими властивостями (наприклад, інтенсивністю та латентністю/гостротою) і психічним здоров’ям ще належить встановити. Ймовірно, існує кілька механізмів залежно від конкретного аспекту АЕМ, що розглядається.  

7.4. Клінічні наслідки  

Когнітивна література показує, що принаймні деякі з властивостей АЕМ піддаються модифікації (Hitchcock та ін., 2017). Для вирішення проблеми інтенсивності/збудження пам’яті вже існують добре відомі та ефективні техніки КПТ, такі як уявна експозиція (Foa, Hembree, & Rothbaum, 2007), когнітивна реструктуризація в процесі переживання (Grey, Young, & Holmes, 2002) та рескрипція образів (Arntz, 2012). Останній є визнаним підходом для роботи з важливими спогадами про дитячу травму, часто пов’язаними з фігурами прив’язаності (Arntz & Weertman, 1999), і є перспективним як короткий, самостійний підхід для вирішення низки емоційних розладів (Arntz, 2012). Експериментальна психологія також запропонувала інноваційні методики ранньої стадії для модифікації функцій пам’яті. Один з напрямків розвитку використовує практики повторного пошуку для покращення специфічності/деталізації пам’яті, включаючи тренування специфічності пам’яті (Barry, Sze, & Raes, 2019), індукцію епізодичної специфічності (Jing, Madore, & Schacter, 2016), тренування гнучкості пам’яті (Moradi et al., 2014) та тренування позитивної пам’яті (Steel et al., 2020). Ще одним новим підходом є використання (візуально-просторових) методів конкуруючих завдань для зменшення яскравості пам’яті (Engelhard, van Uijen, & van den Hout, 2010; Rackham & Lau-Zhu, 2021) та нав’язливого пригадування (Lau-Zhu, Henson, & Holmes, 2019, 2021).  Експериментальні підходи до зміни фрагментації пам’яті або латентності/точності наразі недостатньо вивчені.  

Гнучкість АЕМ відкриває захоплюючі терапевтичні можливості для покращення психічного здоров’я у людей з ненадійною прив’язаністю. Різноманітні когнітивно-поведінкові моделі все частіше включають ідеї прив’язаності більш чітко (Gilbert, 2014; Kellogg & Young, 2006; Maccallum & Bryant, 2013), але ще не повністю використовують весь спектр можливостей для модифікації АЕМ. 

Ефективність поточного психологічного лікування для них може бути підвищена шляхом посилення уваги до АЕМ. Наприклад, чинні протоколи КПТ можна було б збагатити техніками на основі АЕМ, як це було зроблено для соціальної тривожності (Wild, Hackmann, & Clark, 2008) або біполярного розладу (Steel et al., 2020), хоча в цьому випадку їх також можна було б адаптувати до патернів прив’язаності пацієнта. Наприклад, традиційні методи КПТ (наприклад, зміна основних переконань) можуть бути доповнені підвищенням специфічності пам’яті для полегшення доступу до ширшого кола доказів або зменшенням інтенсивності дистресових спогадів для підтримки емоційної регуляції. Нові протоколи втручань можуть також розглядати можливість одночасного впливу на кілька вогнищ АЕМ, як це зараз досліджується як для дорослих (Holmes та ін., 2016; Steel, Wright та ін., 2020), так і для молоді (Lau-Zhu, Farrington, & Bissessar, 2022; Pile та ін., 2020). Критично важливо, щоб при розробці нових методик на основі АЕМ (наприклад, зміна перспективи образів у релятивних спогадах) враховувалося, чи залежить їхня ефективність – у тому числі можливість шкоди – від попередньо сформованих патернів прив’язаності.  

Підходи на основі АЕМ є актуальними для профілактики психічних розладів у групах населення, де поширена незахищеність прив’язаності, наприклад, у контексті жорстокого поводження в дитинстві (Boroujerdi, Kimiaee, Yazdi, & Safa, 2019) та аутистичного спектру (Gallitto & Leth-Steensen, 2015), а отже, де високий ризик психопатології впродовж усього життя. Профілактична робота може охоплювати цифрові засоби (як це досліджено в багатьох методах експериментальної психології) для ширшого та глобальнішого охоплення (Holmes et al., 2018). З огляду на те, що не кожна людина з ненадійною прив’язаністю потребує втручання, робота з виявлення тих, хто піддається “найбільшому” ризику, є вкрай важливою. Для цього необхідно враховувати дані про можливих модераторів і медіаторів (рис. 5), які залишаються науковою прогалиною.  

Нарешті, патерни прив’язаності можуть як зберігатися, так і змінюватися протягом життя (Fraley, 2019). Заманливою, але недостатньо вивченою можливістю є те, чи може модифікація спогадів, пов’язаних з прив’язаністю, призвести до довготривалих змін у структурі прив’язаності. Хоча вважається, що стилі прив’язаності Хоча в дорослому віці прив’язаності стабілізуються, останні нейронаукові дослідження свідчать, що за певних граничних умов спогади можуть знову стати лабільними (Visser, Lau-Zhu, Henson, & Holmes, 2018). Відповідно, прив’язаність дорослих змінюється під час психологічного лікування, навіть у рамках КПТ, де теоретичний фокус явно не спрямований на зміну прив’язаності (Taylor, Rietzschel, Danquah, & Berry, 2015). Успіх зміни стилів прив’язаності може залежати від різного ступеня залучення системи автобіографічної пам’яті (навмисно чи випадково) в процесі лікування. Робота з образами на основі АЕМ, які конкретно підкріплюють модель прив’язаності (наприклад, з опікунами або партнерами), може допомогти змінити прив’язаність в цілому. Ця когнітивна гнучкість також може посилюватися в підлітковому та юнацькому віці (Lau & Waters, 2017), що ми можемо використовувати як оптимальний часовий проміжок для зміни незахищеності прив’язаності.  В рамках когнітивної терапії підхід, заснований на АЕМ і спогадах про прив’язаність, також має клінічний потенціал для впливу на основні переконання (про себе, інших і майбутнє), які, як відомо, важко змінити (James & Barton, 2004). Існує думка, що прив’язаність і основні переконання перетинаються з автобіографічною пам’яттю, яка слугує критично важливим мостом (наприклад, Platts, Tyson, & Mason, 2002). Однак для роботи з основними переконаннями методи, засновані на пам’яті та образах, залишаються недостатньо використовуваними (Stopa, 2009), а їхні переваги для полегшення симптомів недостатньо вивчені (Çili & Stopa, 2015). Налаштування на упередження пам’яті, пов’язані з прив’язаністю, може легше викликати інкапсульовані основні переконання і зробити їх більш піддатливими до модифікації.  

  1. Висновок  

На відміну від більш поширеного підходу, що полягає в адаптації успішних терапевтичних моделей для дорослих до популяцій, що розвиваються (Benjamin et al., 2011), наука про розвиток може вдосконалити когнітивні підходи і для дорослих, враховуючи стрімко зростаючу роботу, що пов’язує прив’язаність, спогади та емоції. Незахищеність прив’язаності є давно встановленим трансдіагностичним фактором ризику пізньої психопатології, але механізми, що лежать в її основі, залишаються невловимими. Зосередження уваги на ключовому когнітивному, причинному та модифікованому факторі – автобіографічній пам’яті – відкриває двері для захоплюючих майбутніх можливостей (Таблиця 2).  Механістично обґрунтовані втручання (Barlow та ін., 2013; Holmes та ін., 2018), що використовують психологічні науки, обіцяють зменшити тягар психічного здоров’я у сфері незахищеності прив’язаності в різних клінічних популяціях.  

Роль джерел фінансування  

ALZ отримала підтримку Фонду охорони здоров’я NHS Foundation Trust для підготовки докторів філософії в галузі клінічної психології.  

Всі автори розробили дизайн дослідження і написали протокол. ALZ провів літературний пошук, вилучення даних і написав перший проект рукопису. Всі автори внесли свій внесок і схвалили остаточний варіант рукопису.  

Декларація про конфлікт інтересів  

Ми заявляємо про відсутність конфлікту інтересів.  

Доступність даних  

Для дослідження, описаного в статті, не було використано жодних даних.  

Подяки  

Ми вдячні Алісі Мелін, яка допомогла з подвійним оцінюванням.  Додаток А. Додаткові дані  

Додаткові дані до цієї статті можна знайти на сайті https://doi. org/10.1016/j.cpr.2023.102254.  

Список літератури 

 

Ейнсворт, М. С., Блехар, М. К., Уотерс, Е. та Уолл, С. (1978). Патерни прихильності: Психологічне дослідження дивної ситуації. Лоуренс Ерлбаум.  

Ейнсворт, М. С., та Боулбі, Д. (1991). Етологічний підхід до розвитку особистості. Американський психолог, 46(4), 333-341. https://doi.org/10.1037/ 0003-066x.46.4.333  

Альтман, Д. Г. (1991). Практична статистика для медичних досліджень. Chapman & Hall.  Arnett, J. (2000). Виникаюча дорослість: Теорія розвитку від пізнього підліткового віку до двадцяти років. Американський психолог, 55(5), 469-480.  

Арнц, А. (2012). Рескрипція зображень як терапевтична техніка: Огляд клінічних випробувань, фундаментальних досліджень та програми досліджень. Журнал експериментальної психопатології, 3(2), jep.024211. https://doi.org/10.5127/jep.024211  

Арнц, А. та Веертман, А. (1999). Лікування дитячих спогадів: Теорія та практика. Дослідження поведінки та терапія, 37(8), 715-740. https://doi.org/10.1016/ S0005-7967(98)00173-9  

Барлоу, Д. Х., Булліс, Д. Р., Комер, Д. С. та Аметадж, А. А. (2013). Доказові психологічні методи лікування: Оновлення та шлях вперед. 9 стор. 1-27). https://doi.org/ 10.1146/ANNUREV-CLINPSY-050212-185629  

Barry, T. J., Sze, W. Y., & Raes, F. (2019). Мета-аналіз та систематичний огляд тренінгу специфічності пам’яті (MeST) у лікуванні емоційних розладів.  Дослідження поведінки та терапія, 116, 36-51. https://doi.org/10.1016/J. BRAT.2019.02.001  

Бартоломью, К. та Горовіц, Л. М. (1991). Стилі прив’язаності серед молодих людей: Тест чотирикатегорійної моделі. Журнал особистісної та соціальної психології, 61(2), 226-244. https://doi.org/10.1037/0022-3514.61.2.226  

Бауер, П. Дж. (2019). Розширення охоплення психологічної науки. Психологічна наука, 31(1), 3-5. https://doi.org/10.1177/0956797619898664  

Бенджамін, К. Л., Пулео, К. М., Сеттіпані, К. А., Бродман, Д. М., Едмундс, Д. М., Каммінгс, К. М. та Кендалл, П. К. (2011). Історія когнітивно-поведінкової терапії (КПТ) у молоді. Дитячі та підліткові психіатричні клініки Північної Америки, 20(2), 179. https://doi.org/10.1016/J.CHC.2011.01.011  

Бернцен, Д. (2009). Мимовільні автобіографічні спогади: Вступ до забороненого минулого. Видавництво Кембриджського університету.  

Бернцен, Д., та Холл, Н. М. (2004). Епізодична природа мимовільних автобіографічних спогадів. Memory & Cognition, 32(5), 789-803. https://doi.org/10.3758/ BF03195869  

Бейдерман, І., & Янг, М. А. (2016). Румінація та надзагальна автобіографічна пам’ять як медіатори зв’язку між прив’язаністю та депресією.  Особистість та індивідуальні відмінності, 98, 37-41. https://doi.org/10.1016/J.  PAID.2016.03.077  

Блюк, С., Алеа, Н., Габермас, Т., та Рубін, Д. С. (2005). Казка про три функції: Використання автобіографічної пам’яті, про яке повідомляють самі люди. Соціальне пізнання, 23(1), 91-117. https://doi.org/10.1521/SOCO.23.1.91.59198  

Бореллі, Д. Л., Сбарра, Д. А., Снавелі, Д. Е., МакМейкін, Д. Л., Коффі, Д., Руїс, С. К., … Чанг, С. Й. (2014). З вами чи без вас: Попередні докази того, що уникнення прив’язаності прогнозує реакцію подружжя, яке не перебуває у складі збройних сил, на проблеми у стосунках під час розгортання. Професійна психологія: Дослідження і практика, 45(6), 478-487. https:// doi.org/10.1037/a0037780  

Боренштейн, М., Хеджес, Л. В., Хіггінс, Д. П. Т., та Ротштейн, Х. Р. (2009). Коли має сенс проводити мета-аналіз? Вступ до мета-аналізу (с. 357-364). John Wiley & Sons, Ltd.. https://doi.org/10.1002/9780470743386.CH40  

14 

  1. Lau-Zhu et al. 

Боруджерді, Ф. Г., Кіміае, С. А., Язді, С. А. А. та Сафа, М. (2019). Стиль прихильності та історія жорстокого поводження в дитинстві у осіб, які намагаються покінчити життя самогубством. Дослідження психіатрії, 271, 1-7. https://doi.org/10.1016/J.PSYCHRES.2018.11.006  

Боулбі, Дж. (1969). Прихильність. Прив’язаність і втрата (т. 1). Втрата. Основні книги. https:// doi.org/978/0712674713.  

Бреннан, К. А., Кларк, К. Л. та Шавер, П. Р. (1998). Вимірювання прихильності дорослих за допомогою самозвіту: Інтегративний огляд. В J. A. Simpson, & W. S. Rholes (Ред.), Теорія прив’язаності та близькі стосунки (с. 46-76). Гілфорд Прес.  

Брюін, К. Р., Грегорі, Д. Д., Ліптон, М. та Берджесс, Н. (2010). Нав’язливі образи при психологічних розладах: Характеристики, нейронні механізми та наслідки лікування. Психологічний огляд, 117(1), 210-232. https://doi.org/10.1037/ a0018113  

Брайант, Р. А. та Чан, І. (2017). Активація уявлень про прихильність під час пошуку пам’яті модулює нав’язливі травматичні спогади. Свідомість і пізнання, 55, 197-204. https://doi.org/10.1016/j.concog.2017.08.010  

Цао, X., Мадор, К., Ван, Д., & Шатер, Д. (2018). Згадуючи минуле та уявляючи майбутнє: Вплив прив’язаності на відтворення епізодичних деталей у близьких стосунках. Memory, 26(8), 1140-1150. https://doi.org/10.1080/ 09658211.2018.1434800  

Кавана, С. Р., Глод, Р. Дж. та Опіц, П. К. (2015). Втрачене чи улюблене? Вплив ностальгії на відновлення сумного настрою залежить від незахищеності прив’язаності. Frontiers in Psychology, 773. https://doi.org/10.3389/FPSYG.2015.00773  

Чае, Я., Гудман, Г. С., та Едельштейн, Р. С. (2011). Розвиток автобіографічної пам’яті з точки зору прив’язаності: Особлива роль негативних подій.  Advances in Child Development and Behavior, 40, 1-49. https://doi.org/10.1016/ B978-0-12-386491-8.00001-3  

Чілі, С., & Стопа, Л. (2015). Нав’язливі психічні образи при психологічних розладах: Чи є “Я” ключем до розуміння підтримки? Frontiers in Psychiatry, 6, 103. https:// doi.org/10.3389/fpsyt.2015.00103  

Collins, N. L., & Read, S. J. (1994). Когнітивні репрезентації прихильності: Структура та функції робочих моделей. К. Бартоломью та Д. Перлман (ред.), Процеси прив’язаності в дорослому віці (с. 53-90). Видавництво Джессіки Кінгслі.  

Конвей, М. А. (2001). Сенсорно-перцептивна епізодична пам’ять та її контекст:  Автобіографічна пам’ять. Філософські праці Лондонського королівського товариства.  Серія B, Біологічні науки, 356(1413), 1375-1384. https://doi.org/10.1098/ rstb.2001.0940  

Конвей, М. А. (2005). Пам’ять і самосвідомість. Журнал пам’яті та мови, 53(4), 594-628.  

Conway, M. A., & Pleydell-Pearce, C. W. (2000). Побудова автобіографічних спогадів у системі самопам’яті. Психологічний огляд, 107(2), 261-288. https:// doi.org/10.1037/0033-295X.107.2.261  

Кортес, К., та Вілсон, А. (2016). Коли образи породжують образи: Тривога прив’язаності, суб’єктивний час та вторгнення реляційного минулого в теперішнє. Вісник психології особистості та соціальної психології, 42(12), 1693-1708. https://doi.org/10.1177/ 0146167216670606  

Кроуфорд, М. Т., Хаммонд, М. Д. та Марш, К. (2021). Утримуючи та відпускаючи: романтична прихильність та згасання впливають на упередженість. Журнал соціальної психології. https://doi.org/10.1080/00224545.2021.2017254  

Криттенден, П. М. (2006). Динамічно-зростаюча модель прихильності. Австралійський та новозеландський журнал сімейної терапії, 27(2), 105-115. https://doi.org/10.1002/ J.1467-8438.2006.TB00704.X  

Кузімано, А. М., та Ріггс, С. А. (2013). Сприйняття міжбатьківського конфлікту, романтичної прихильності та психологічного дистресу у студентів коледжу. Психологія подружнього та сімейного життя: Дослідження і практика, 2(1), 45-59. https://doi.org/10.1037/A0031657  

Далглейш, Т., і Брюін, К. Р. (2007). Автобіографічна пам’ять та емоційний розлад:  Спеціальний випуск журналу “Пам’ять”. Memory, 15(3), 225-226. https://doi.org/10.1080/ 09658210701256399  

Dykas, M. J., & Cassidy, J. (2011). Прихильність та обробка соціальної інформації протягом життя: Теорія та докази. Психологічний вісник, 137(1), 19-46. https://doi.org/10.1037/a0021367  

Dykas, M. J., Woodhouse, S., Jones, J., & Cassidy, J. (2014). Упередження, пов’язані з прихильністю, у пам’яті підлітків. Розвиток дитини, 85(6), 2185-2201. https://doi.org/ 10.1111/CDEV.12268  

Едельштейн, Р., Гетті, С., Квас, Я., Гудман, Г., Александер, К., Редліх, А. та Кордон, І. (2005). Індивідуальні відмінності в емоційній пам’яті: Прихильність дорослих та довгострокова пам’ять про сексуальне насильство над дітьми. Вісник психології особистості та соціальної психології, 31 (11), 1537-1548. https://doi.org/10.1177/0146167205277095  

Елерс, А., Хакманн, А. та Міхаель, Т. (2004). Інтрузивне повторне переживання при посттравматичному стресовому розладі: Феноменологія, теорія та терапія. Пам’ять, 12(4), 403-415. https://doi.org/10.1080/09658210444000025  

Елнік, А. Б., Маргретт, Д. А., Фіцджеральд, Д. М. та Лабуві-Віф, Г. (1999). Еталонні спогади в дорослому віці: Центральні домени та предиктори їх частоти. Журнал розвитку дорослих, 6(1), 45-59. https://doi.org/10.1023/A:1021624324994  

Engelhard, I. M., van Uijen, S. L., & van den Hout, M. A. (2010). Вплив навантаження на робочу пам’ять на негативні та позитивні спогади. Європейський журнал психотравматології, 1, 1-8. https://doi.org/10.3402/ejpt.v1i0.5623  

Фаррар, М. Дж., Фасіг, Л. Г. та Велч-Росс, М. К. (1997). Прихильність та емоції в розвитку автобіографічної пам’яті. Журнал експериментальної дитячої психології, 67 (3), 389-408. https://doi.org/10.1006/jecp.1997.2414  

Fearon, P., Shmueli-Goetz, Y., Viding, E., Fonagy, P., & Plomin, R. (2014). Генетичний та екологічний вплив на прихильність підлітків. Журнал дитячої психології та психіатрії, 55(9), 1033-1041. https://doi.org/10.1111/JCPP.12171  

Фоа, Е., Хембрі, Е. та Ротбаум, Б. (2007). Терапія тривалої експозиції для ПТСР:  Посібник для терапевта з емоційного опрацювання травматичного досвіду (методи лікування, які працюють).  Видавництво Оксфордського університету.  

Clinical Psychology Review 101 (2023) 102254 

Фрейлі, Р. (2019). Прихильність у дорослому віці: Останні події, нові дискусії та майбутні напрямки. Щорічний огляд психології, 70, 401-422. https://doi.org/ 10.1146/ANNUREV-PSYCH-010418-102813  

Фрейлі, Р., Хеффернан, М. Е., Вікарі, А. М. та Брумбо, К. К. (2011). Опитувальник досвіду близьких стосунків – структури стосунків: Метод оцінки орієнтації на прихильність у стосунках. Психологічна оцінка, 23(3), 615-625. https://doi.org/10.1037/A0022898  

Фрейлі, Р., Хадсон, Н. В., Хеффернан, М. Е. та Сігал, Н. (2015). Стилі прив’язаності дорослих є категоричними чи вимірними? Таксометричний аналіз загальних та специфічних для стосунків орієнтацій прив’язаності. Журнал особистісної та соціальної психології, 109(2), 354-368. https://doi.org/10.1037/PSPP0000027  

Фрейлі, Р., Воллер, Н. Г. та Бреннан, К. А. (2000). Аналіз теорії відповідей на пункти самозвітів про прихильність до дорослих. Журнал особистісної та соціальної психології, 78(2), 350-365. https://doi.org/10.1037/0022-3514.78.2.350  

Галлітто, Е. та Лет-Стінсен, К. (2015). Аутистичні риси та стилі прив’язаності у дорослих.  Особистість та індивідуальні відмінності, 79, 63-67. https://doi.org/10.1016/J.  PAID.2015.01.032  

Гембл, Б., Моро, Д., Тіппетт, Л. Дж. та Аддіс, Д. Р. (2019). Специфіка мислення про майбутнє при депресії: Мета-аналіз. Перспективи психологічної науки, 14(5), 816-834. https://doi.org/10.1177/1745691619851784  

Гентцлер, А. Л. та Кернс, К. А. (2006). Прихильність дорослих та пам’ять про емоційні реакції на негативні та позитивні події. Пізнання та емоції, 20(1), 20-42. https://doi.org/10.1080/02699930500200407  

Джордж, К., Каплан, Н. та Мейн, М. (1996). Інтерв’ю щодо прихильності дорослих. Неопублікований рукопис.  

Гілберт, П. (2014). Витоки та природа терапії, орієнтованої на співчуття. Британський журнал клінічної психології, 53(1), 6-41. https://doi.org/10.1111/BJC.12043 Gillath, O., & Karantzas, G. (2019). Грунтовка безпеки прихильності: Систематичний огляд.  Current Opinion in Psychology, 25, 86-95. https://doi.org/10.1016/j. copsyc.2018.03.001  

Гольднер, Л., та Шарф, М. (2017). Самооцінка спогадів як відображення сильних і слабких сторін особистості. Журнал психологів і шкільних психологів, 27(2), 153-167. https://doi.org/10.1017/JGC.2016.32  

Грей, Н., Янг, К. та Холмс, Е. А. (2002). Когнітивна реструктуризація в процесі переживання: Лікування перитравматичних емоційних “гарячих точок” при посттравматичному стресовому розладі.  Поведінкова та когнітивна психотерапія, 30(1), 37-56. https://doi.org/10.1017/ S1352465802001054  

Гріффін, Д. та Бартолом’ю, К. (1994). Моделі себе та інших: Фундаментальні виміри, що лежать в основі вимірювання прив’язаності дорослих. Журнал особистісної та соціальної психології, 67(3), 430-445.  

Хаггерті, Г. Д., Сіферт, К. Дж. та Вайнбергер, Я. (2010). Вивчення зв’язку між поточним статусом прив’язаності та автобіографічними спогадами про дитинство, що вільно згадуються. Психоаналітична психологія, 27(1), 27-41. https://doi.org/10.1037/ a0018638  

Халліган, С. Л., Кларк, Д. М. та Елерс, А. (2002). Когнітивна обробка, пам’ять і розвиток симптомів ПТСР: Два експериментальні аналогові дослідження. Журнал поведінкової терапії та експериментальної психіатрії, 33(2), 73-89. https://doi.org/ 10.1016/S0005-7916(02)00014-9  

Harvey, A. G., Watkins, E., Mansell, W., & Shafran, R. (2004). Когнітивно-поведінкові процеси при психологічних розладах: Трансдіагностичний підхід до дослідження та лікування (1-е вид.). Видавництво Оксфордського університету.  

Хазан, К. та Шейвер, П. (1987). Романтичне кохання, концептуалізоване як процес прив’язаності.  Журнал особистісної та соціальної психології, 52(3), 511-524.  

Гірш, К. Р., та Холмс, Е. А. (2007). Психічні образи при тривожних розладах. Психіатрія, 6 (4), 161-165. https://doi.org/10.1016/j.mppsy.2007.01.005  

Хічкок, К., Вернер-Зайдлер, А., Блеквелл, С. Е. та Далглейш, Т. (2017).  Автобіографічний тренінг на основі епізодичної пам’яті для лікування розладів, пов’язаних з настроєм, тривогою та стресом: Систематичний огляд та мета-аналіз. Огляд клінічної психології, 52, 92-107. https://doi.org/10.1016/J.CPR.2016.12.003  

Холмс, Е. А., Бонсалл, М. Б., Хейлз, С. А., Мітчелл, Х., Реннер, Ф., Блеквелл, С. Е., … ді Сімпліціо, М. (2016). Застосування аналізу часових рядів до коливань настрою при біполярному розладі для сприяння інноваціям у лікуванні: Серія випадків. Translational Psychiatry, 6(1), Article e720. https://doi.org/10.1038/tp.2015.207  

Холмс, Е. А., Гадері, А., Хармер, К. Дж., Рамчандані, П. Г., Куйперс, П., Моррісон, А. П., … Краске, М. Г. (2018). Комісія Ланцетної психіатрії з досліджень психологічних методів лікування в науці завтрашнього дня. The Lancet Psychiatry, 5(3), 237-286. https://doi.org/10.1016/S2215-0366(17)30513-8  

Хадсон, Н. В. та Фрейлі, Р. (2018). Чи сприяє тривога прив’язаності кодуванню помилкових спогадів? Дослідження процесів, що пов’язують прив’язаність дорослих з помилками пам’яті. Журнал особистісної та соціальної психології, 115(4), 688-715. https://doi.org/10.1037/pspp0000215  

Інзель, Т. Р. Т., Катберт, Б., Гарві, М., Хайнссен, Р., Пайн, Д. С., Квінн, К., … Ванг, П. (2010). Критерії дослідницької галузі (RDoC): На шляху до нової класифікаційної структури для досліджень психічних розладів. Американський журнал психіатрії, 167(7), 748-751. https://doi.org/10.1176/appi.ajp.2010.09091379  

Джеймс, І. А. та Бартон, С. (2004). Зміна основних переконань за допомогою техніки континууму.  Поведінкова та когнітивна психотерапія, 32(4), 431-442. https://doi.org/10.1017/ S1352465804001614  

Цзин, Х. Г., Мадоре, К. П., и Шактер, Д. Л. (2016). Турбота про майбутнє: Епізодична специфічна індукція впливає на вирішення проблем, переоцінку та благополуччя.  Журнал експериментальної психології: General, 145(4), 402-418. https://doi.org/ 10.1037/xge0000142  

Джонсон, М. К., Фолі, М. А., Суенгас, А. Г. та Рей, К. Л. (1988). Феноменальні характеристики спогадів про сприйняті та уявні автобіографічні події.  Журнал експериментальної психології: General, 117(4), 371-376.  

15 

  1. Lau-Zhu et al. 

Келлогг, С. Х. та Янг, Д. Е. (2006). Схемотерапія прикордонного розладу особистості.  Журнал клінічної психології, 62(4), 445-458. https://doi.org/10.1002/JCLP.20240 Kobak, R., & Bosmans, G. (2019). Прихильність і психопатологія: Динамічна модель небезпечного циклу. Current Opinion in Psychology, 25, 76. https://doi.org/10.1016/J.  COPSYC.2018.02.018  

Кон, Дж. Л., Ролз, В. С. та Шмайхель, Б. Дж. (2012). Виснаження саморегуляції та уникнення прихильності: Підвищення доступності негативних спогадів, пов’язаних з прихильністю. Журнал експериментальної соціальної психології, 48(1), 375-378. https://doi. org/10.1016/J.JESP.2011.06.020  

Кросс, Е., & Айдук, О. (2017). Самодистанціювання: Теорія, дослідження та сучасні напрямки.  Успіхи експериментальної соціальної психології, 55, 81-136. https://doi.org/10.1016/BS.  AESP.2016.10.002  

Кунгл, М. Т., Лейх, Р., і Спанглер, Г. (2016). Репрезентації прихильності та асиметрія мозку під час обробки автобіографічних емоційних спогадів у пізньому підлітковому віці. Frontiers in Human Neuroscience, 10. https://doi.org/10.3389/ FNHUM.2016.00644  

Ланда, С., & Дущинський, Р. (2013). Динамічно-стадіальна модель прив’язаності та адаптації Кріттендена. Огляд загальної психології, 17(3), 326-338. https:// doi.org/10.1037/a0032102  

Лау, Я. Й. Ф., & Уотерс, А. М. (2017). Щорічний огляд досліджень: Розширений звіт про механізми обробки інформації в ризикованих ситуаціях дитячої та підліткової тривоги та депресії. Журнал дитячої психології, психіатрії та суміжних дисциплін, 58(4), 387-407. https://doi.org/10.1111/JCPP.12653  

Lau-Zhu, A., Farrington, A., & Bissessar, C. (2022). Посилення впливу та запобігання реакції за допомогою методів на основі зображень: Тематичне дослідження, присвячене боротьбі з сексуальними нав’язливими ідеями у підлітка. Когнітивно-поведінковий терапевт, 15. https://doi.org/10.1017/ S1754470X22000058  

Лау-Чжу, А., Хенсон, Р. Н. и Холмс, Е. А. (2019). Нав’язливі спогади та добровільна пам’ять про фільм про травму: Вплив завдання когнітивної інтерференції після кодування.  Журнал експериментальної психології: General, 148(2), 2154-2180.  

Лау-Чжу, А., Хенсон, Р. Н. и Холмс, Е. А. (2021). Вибіркове втручання в нав’язливі, але не добровільні спогади про травматичний фільм: Врахування ролі асоціативної пам’яті. Клінічна психологічна наука, 9(6), 1128-1143. https://doi.org/10.1177/ 2167702621998315  

Леві, К. Н., Кітіві, Ю., Джонсон, Б. Н., і Гуч, К. В. (2018). Прихильність дорослих як предиктор та модератор результату психотерапії: Мета-аналіз. Журнал клінічної психології, 74(11), 1996-2013. https://doi.org/10.1002/JCLP.22685  

Ліббі, Л. К. и Айбах, Р. П. (2011). Візуальна перспектива в ментальних образах: Інструмент репрезентації, який функціонує в судженнях, емоціях та самоаналізі. В J. M. Olson, & M. P. Zanna (Eds.), Vol. 44. Досягнення в експериментальній соціальній психології (с. 185-245). Academic Press. https://doi.org/10.1016/B978-0-12-385522- 0.00004-4.  

Luo, Y., Liu, C., Zheng, L., & Chen, X. (2020). Прихильність та пошук автобіографічної пам’яті: Потенційні докази, пов’язані з подіями, на основі стратегічної обробки інформації.  Свідомість і пізнання, 83, Стаття 102980. https://doi.org/10.1016/J.  CONCOG.2020.102980  

Maccallum, F., & Bryant, R. A. (2013). Когнітивна модель прихильності до тривалого горя:  Інтеграція прихильності, пам’яті та ідентичності. Огляд клінічної психології, 33(6), 713-727. https://doi.org/10.1016/J.CPR.2013.05.001  

Мейн, М., Гессен, Е. та Голдвін, Р. (2008). Вивчення відмінностей у використанні мови при переказі історії прив’язаності: Вступ до AAI. Х. Стіл та М. Стіл (Ред.), Клінічне застосування інтерв’ю щодо прив’язаності дорослих (с. 31-68). Guildford Press.  

Меріголд, Д. К., Ейбах, Р. П., Ліббі, Л. К., Росс, М., і Холмс, Д. Г. (2014). Обрамлення спогадів про порушення стосунків: Як перспектива візуальних образів активізує реляційні знання. Журнал соціальних та особистих стосунків, 32(4), 491-508. https://doi.org/10.1177/0265407514536304  

Маккейб, А. та Петерсон, К. (2012). Предиктори розвитку наративу у дорослих: Емоції, прив’язаність та гендер. Уява, пізнання та особистість, 31(4), 327-344. https://doi.org/10.2190/IC.31.4.F  

МакКрорі, Е. Д., Пуц, В. Б., Магуайр, Е. А., Мечеллі, А., Палмер, А., Герін, М. І., … Відінг, Е. (2017). Автобіографічна пам’ять: Можливий механізм латентної вразливості до психічних розладів після жорстокого поводження в дитинстві. Британський журнал психіатрії, 211(4), 216-222. https://doi.org/10.1192/bjp.bp.117.201798  

Мікулінцер, М. та Орбах, І. (1995). Стилі прив’язаності та репресивний захист: Доступність та архітектура афективних спогадів. Журнал особистісної та соціальної психології, 68(5), 917-925. https://doi.org/10.1037//0022-3514.68.5.917  

Мікулінцер, М. та Шавер, П. (2001). Теорія прив’язаності та міжгрупові упередження: Докази того, що ґрунтування схеми безпечної бази послаблює негативні реакції на аутгрупи.  Журнал особистісної та соціальної психології, 81(1), 97-115. https://doi.org/10.1037/ 0022-3514.81.1.97  

Мікулінцер, М. та Шавер, П. Р. (2007). Підвищення безпеки прихильності для зміцнення психічного здоров’я, просоціальних цінностей та міжгрупової толерантності. Psychological Inquiry, 18(3), 139-156. https://doi.org/10.1080/10478400701512646  

Мікулінцер, М., Шавер, П. Р., Кессіді, Д. та Берант, Е. (2009). Захисні процеси, пов’язані з прихильністю. В J. H. Obegi, & E. Berant (Ред.), Теорія прив’язаності та дослідження в клінічній роботі з дорослими (с. 293-327). Гілфорд Прес. https://psycnet.apa. org/record/2009-02347-012.  

Мікулінцер, М. та Шеффі, Е. (2000). Стиль прив’язаності дорослих та когнітивні реакції на позитивний вплив: Тест на ментальну категоризацію та творче вирішення проблем.  Мотивація та емоції, 24(3), 149-174. https://doi.org/10.1023/A: 1005606611412  

Moher, D., Liberati, A., Tetzlaff, J., & Altman, D. G. (2009). Бажані елементи звітності для систематичних оглядів та мета-аналізів: Заява PRISMA. BMJ (Online), 339 (7716), 332-336. https://doi.org/10.1136/bmj.b2535  

Clinical Psychology Review 101 (2023) 102254 

Мораді, А. Р., Моширпанахі, С., Пархон, Х., Мірзаей, Д., Далглейш, Т. та Джобсон, Л. (2014). Пілотне рандомізоване контрольоване дослідження ефективності тренінгу специфічності пам’яті MEmory у покращенні симптомів посттравматичного стресового розладу.  Behavior Research and Therapy, 56(1), 68-74. https://doi.org/10.1016/J. BRAT.2014.03.002  

Муллен, Г. (2019). Картування доказів із систематичних оглядів щодо прив’язаності дорослих та труднощів з психічним здоров’ям: Оглядовий огляд. Ірландський журнал психологічної медицини, 36(3), 207-229. https://doi.org/10.1017/IPM.2017.27  

Мунафо, М. Р., Носек, Б. А., Бішоп, Д. В. М., Баттон, К. С., Чемберс, К. Д., Персі Дю Серт, Н., … Іоаннідіс, Я. П. А. (2017). Маніфест відтворюваної науки. Nature Human Behavior, 1(1), 1-9. https://doi.org/10.1038/s41562-016-0021  

Нейсміт, І., Мвале, А., та Фейгенбаум, Я. (2018). Інгібітори та фасилітатори зображень, орієнтованих на співчуття, при розладі особистості. Клінічна психологія та психотерапія, 25(2), 283-291. https://doi.org/10.1002/CPP.2161  

Нолен-Хоксема, С., Віско, Б. Е., та Любомирський, С. (2008). Переосмислення роздумів.  Перспективи психологічної науки, 3(5), 400-424. https://doi.org/10.1111/j.1745- 6924.2008.00088.x  

Огле, К. М., Рубін, Д. С., та Зіглер, І. С. (2015). Зв’язок між ненадійною прив’язаністю та посттравматичним стресом: Травми раннього життя проти травм у дорослому віці.  Теорія, практика та політика дослідження психологічної травми, 7(4), 324-332. https://doi. org/10.1037/tra0000015  

Oner,¨  S., & Gülgoz, ¨ S. (2016). Модель латентних конструктів, що пояснює пов’язані з прихильністю варіації в автобіографічній пам’яті. Memory, 24(3), 364-382. https://doi. org/10.1080/09658211.2015.1009469  

Онер,¨  С., & Гюльгоз, ¨ С. (2022). Спогади дорослих про найперші спогади: Рання батьківська розробка опосередковує зв’язок між прихильністю та пам’яттю.  Current Psychology, 1-12. https://doi.org/10.1007/S12144-022-03811-7/TABLES/3  

Патель, В., Флішер, А. Я., Хетрік, С. та МакГоррі, П. (2007). Психічне здоров’я молоді:  Глобальна проблема охорони здоров’я. Ланцет, 369(9569), 1302-1313.  

Пайл, В., Сміт, П., Лімі, М., Олівер, А., Блеквелл, С. Е., Мейзер-Стедман, Р., … Лау, Я. Я. Ф. (2020). Використання ментальних образів та посилення специфічності пам’яті:  Розробка короткого раннього втручання для депресивних симптомів у підлітковому віці.  Когнітивна терапія та дослідження, 1-17. https://doi.org/10.1007/s10608-020-10130-3  

Platts, H., Tyson, M., & Mason, O. (2002). Стиль прив’язаності дорослих та основні переконання: Чи пов’язані вони між собою? Клінічна психологія та психотерапія, 9(5), 332-348. https://doi.org/ 10.1002/CPP.345  

Квінн, К., Спібі, Г. та Слейд, П. (2015). Поздовжнє дослідження ролі прив’язаності дорослих щодо сприйняття болю під час пологів, пам’яті про пологи та реакції на гострий травматичний стрес. Журнал репродуктивної та дитячої психології, 33(3), 256-267. https://doi.org/10.1080/02646838.2015.1030733  

Rackham, L. A., & Lau-Zhu, A. (2021). Навантаження на робочу пам’ять для модуляції ментальних образів терористичних атак 9/11 після впливу засобів масової інформації в дитинстві: Пілотне дослідження серед молодих дорослих жителів Великобританії. Тривога, стрес і подолання. https://doi.org/ 10.1080/10615806.2020.1870107  

Равіц, П., Маундер, Р., Хантер, Д., Сханкія, Б. та Лансі, В. (2010). Заходи прихильності дорослих: 25-річний огляд. Журнал психосоматичних досліджень, 69(4), 419-432. https://doi.org/10.1016/j.jpsychores.2009.08.006  

Ріхтер, Ф. Р., Купер, Р. А., Бейз, П. М., та Сімонс, Д. С. (2016). Окремі нейронні механізми лежать в основі успішності, точності та яскравості епізодичної пам’яті. ELife, 5. https://doi.org/10.7554/ELIFE.18260  

Рубін, Д. К. (2005). Базово-системний підхід до автобіографічної пам’яті. Current Directions in Psychological Science, 14(2), 79-83. https://doi.org/10.1111/j.0963- 7214.2005.00339.x  

Рубін, Д. К., Шрауф, Р. В. та Грінберг, Д. Л. (2003). Віра та пригадування автобіографічних спогадів. Memory & Cognition, 31(6), 887-901. https://doi.org/ 10.3758/BF03196443  

Раттер, М. (2014). Коментар: Прихильність – це біологічне поняття – роздуми про Fearon та ін. (2014). Журнал дитячої психології, психіатрії та суміжних дисциплін, 55(9), 1042-1043. https://doi.org/10.1111/JCPP.12301  

Шактер, Д. Л., Бенуа, Р. Г. и Шпунар, К. К. (2017). Епізодичне мислення майбутнього:  Механізми та функції. Current Opinion in Behavioral Sciences, 17, 41-50. https:// doi.org/10.1016/j.cobeha.2017.06.002  

Себастьян, К., Бернетт, С., та Блейкмор, С. Дж. (2008). Розвиток Я-концепції в підлітковому віці. Trends in Cognitive Sciences, 12(11), 441-446. https://doi.org/ 10.1016/J.TICS.2008.07.008  

Сінгер, Дж. А. та Моффітт, К. Х. (1992). Експериментальне дослідження специфічності та узагальненості в наративах пам’яті. Уява, пізнання та особистість, 11(3), 233-257. https://doi.org/10.2190/72A3-8UPY-GDB9-GX9K  

Steel, C., Korrelboom, K., Fazil Baksh, M., Kingdon, D., Simon, J., Wykes, T., Phiri, P., & van der Gaag, M. (2020). Тренування позитивної пам’яті для лікування депресії при шизофренії: Рандомізоване контрольоване дослідження. Поведінкові дослідження та терапія, 135, стаття 103734. https://doi.org/10.1016/J.BRAT.2020.103734  

Стіл, К., Райт, К., Гудвін, Г., Морант, Н., Тейлор, Р., Браун, М., … Холмс, Е. (2020). Дослідження IBER: Протокол дослідження для техніко-економічного обґрунтування рандомізованого контрольованого дослідження регуляції емоцій на основі образів для лікування тривоги при біполярному розладі.  Пілотні та техніко-економічні дослідження, 6(1), 1-9. https://doi.org/10.1186/S40814-020-00628- 8/FIGURES/1  

Стопа, Л. (2009). Образність і загрозливе “Я”: Погляди на психічні образи та Я в когнітивній терапії (1-е вид.). Routledge.  

Сутін, А. Р. та Гіллат, О. (2009). Феноменологія та зміст автобіографічної пам’яті опосередковують стиль прив’язаності та психологічний дистрес. Журнал консультативної психології, 56(3), 351-364.  

Тейлор, П., Рішель, Я., Данкуа, А. та Беррі, К. (2015). Зміни в уявленнях про прихильність під час психологічної терапії. Дослідження психотерапії, 25(2), 222-238. https://doi.org/10.1080/10503307.2014.8867

 

Томпсон, Р. А. (2008). Психічні репрезентації, пов’язані з прив’язаністю: Вступ до спеціального випуску. Прихильність та людський розвиток, 10(4), 347-358. https://doi.org/ 10.1080/14616730802461334  

Валентино, К. (2011). Модель психопатології розвитку надмірно загальної автобіографічної пам’яті. Developmental Review, 31(1), 32-54. https://doi.org/ 10.1016/j.dr.2011.05.001  

Вандерверен, Е., Бійттебієр, П., та Германс, Д. (2020). Когерентність автобіографічної пам’яті при емоційних розладах: Роль роздумів, когнітивного уникнення, виконавчого функціонування та смислоутворення. PLoS One, 15(4), стаття e0231862. https://doi.org/10.1371/JOURNAL.PONE.0231862  

Віссер, Р. М., Лау-Чжу, А., Хенсон, Р. Н. и Холмс, Е. А. (2018). Кілька систем пам’яті, кілька часових точок: Як наука може інформувати лікування для контролю вираження небажаних емоційних спогадів. Філософські праці Королівського товариства, серія B: Біологічні науки, 373(1742), 20170209. https://doi.org/10.1098/ rstb.2017.0209  

Ван, Ю., Ван, Д., Фіні, Б. К., та Лі, Ф. (2016). Що я розповім тобі про свій шлюб? Зв’язок між прив’язаністю та автобіографічною пам’яттю про подружнє життя. Journal of Social and Personal Relationships, 34(7), 963-983. https://doi. org/10.1177/0265407516664417  

Ванг, Ю., Ванг, К., Ванг, Д., & Фіні, Б. К. (2018). Як я розповідаю про свій шлюб:  Зв’язок між орієнтацією на прив’язаність та якістю автобіографічної пам’яті. Frontiers in Psychology, 2107. https://doi.org/10.3389/FPSYG.2018.02107  

Уотерс, Е., Вайнфілд, Н. С. та Гамільтон, К. Е. (2000). Стабільність безпеки прив’язаності від дитинства до підліткового віку та ранньої дорослості: Загальна дискусія. Розвиток дитини, 71(3), 703-706. https://doi.org/10.1111/1467-8624.00179  

Вотерс, Х., та Вотерс, Е. (2006). Концепція робочих моделей прив’язаності: Серед іншого, ми будуємо скриптоподібні представлення безпечного базового досвіду. Прихильність і людський розвиток, 8(3), 185-197. https://doi.org/10.1080/14616730600856016  

Ватсон, Д., Вебер, К., Ассенхаймер, Я. С., Кларк, Л. А., Штраус, М. Е. та МакКормік, Р. А. (1995). Тестування тристоронньої моделі: I. Оцінка конвергентної та дискримінантної валідності шкал симптомів тривоги та депресії. Журнал аномальної психології, 104(1), 3-14. https://doi.org/10.1037/0021-843X.104.1.3  

Clinical Psychology Review 101 (2023) 102254 

Везерс, Ф., Літц, Б., Герман, Д., Хаска, Д. та Кін, Т. (1993). Контрольний список для діагностики ПТСР:  Надійність, валідність та діагностична корисність. На засіданні Міжнародного товариства з вивчення травматичного стресу.  

Вей, М., Рассел, Д., Маллінкродт, Б. та Фогель, Д. (2007). Шкала досвіду близьких стосунків (ECR) – коротка форма: Надійність, валідність та факторна структура.  Журнал оцінки особистості, 88(2), 187-204. https://doi.org/10.1080/ 00223890701268041  

Вайс, Д. С. та Мармер, К. Р. (1997). Вплив масштабу події – переглянутий. В J. P. Wilson, & T. M. Keane (Eds.), Assessing psychological trauma and PTSD (pp. 299-411).  Гілфорд Прес.  

Вайлд, Д., Хакманн, А. та Кларк, Д. М. (2008). Рескрипція ранніх спогадів, пов’язаних з негативними образами при соціальній фобії: пілотне дослідження. Поведінкова терапія, 39(1), 47-56. https://doi.org/10.1016/j.beth.2007.04.003  

Williams, J. M. G., Barnhofer, T., Crane, C., Hermans, D., Raes, F., Watkins, E., & Dalgleish, T. (2007). Специфіка автобіографічної пам’яті та емоційні розлади.  Психологічний вісник, 133(1), 122-148. https://doi.org/10.1037/0033- 2909.133.1.122  

Вільямс, Дж. М. Г., Нурс, Н., Тайерс, К., Роуз, Г., і Маклеод, А. К. (1996). Специфіка автобіографічної пам’яті та образність майбутнього. Пам’ять і пізнання, 24 (1), 116-125.  

Yerkes, R. M., & Dodson, J. D. (1908). Зв’язок сили стимулу зі швидкістю формування звички. Журнал порівняльної неврології та психології, 18(5), 459-482. https://doi.org/10.1002/CNE.920180503  

Зенгель, Б., Лі, Е. М., Вокер, В. Р. и Сковронскі, Я. Я. (2019). Романтичні стосунки та згасання афекту при спогадах про спільне минуле. Прикладна когнітивна психологія, 33 (5), 861-872. https://doi.org/10.1002/acp.3527  

Зільберштейн, К. (2014). Використання та обмеження теорії прив’язаності в дитячій психотерапії. Психотерапія, 51(1), 93-103. https://doi.org/10.1037/a0030930 Zimmerman, M., Sheeran, T., & Young, D. (2004). Діагностичний опитувальник депресії: Шкала самозвіту для діагностики великого депресивного розладу за DSM-IV.  Журнал клінічної психології, 60(1), 87-110. https://doi.org/10.1002/JCLP.10207

 

Якщо вам цікава тема стосунків, вам може сподобатись наш вебінар “Збалансувати внутрішній жар: Як керувати гнівом у стосунках без зривів на близьких”. Придбати вебінар можна за посиланням.

Також вас може зацікавити стаття про формування прив’язаності “Щоденні зв’язки між материнською румінацією, настроєм і прив’язаністю до немовляти”.
Опубліковано

Щоденні зв’язки між материнською румінацією, настроєм і прив’язаністю до немовляти

Мішель Тестер-Джонс *, Ніколас Дж. Моберлі, Анке Карл, Хізер О’Махен

Університет Ексетера, Центр розладів настрою, Департамент психології, Perry Road, Exeter, Девон, EX4 4QQ, Великобританія

ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ

Ключові слова: Румінація Прив’язаність Депресія

Післяпологова депресія Щоденно

Основні моменти:

  • Щоденник, який використовується для дослідження рис характеру та щоденних роздумів, материнського зв’язку та настрою.
  • Нижчий рівень зв’язку передбачав підвищену румінацію та депресивний настрій на наступний день.
  • Румінація не передбачала підвищення депресивного настрою або зв’язку на наступний день.
  • Румінація може виникати у відповідь на порушення почуття близькості з немовлям.
  • Порушення сприйняття материнського зв’язку може сприяти депресогенним процесам.   

АНОТАЦІЯ 

Існує мало досліджень, які вивчають зв’язок між дезадаптивними материнськими стратегіями регуляції емоцій, такими як румінація, сприйнятою материнською прив’язаністю та настроєм. Це дослідження було зосереджено як на одночасному і перспективному зв’язку як рисах, так і на щоденній румінації з материнським зв’язком і настроєм, які сприймаються щодня. Дев’яносто три матері немовлят віком від 3 до 14 місяців взяли участь у десятиденному щоденниковому дослідженні взаємозв’язку між повсякденною та румінативною зосередженістю на собі, негативним впливом і сприйнятою материнською прив’язаністю або її передбачуваним почуттям близькості з немовлям. Більшість матерів повідомили про легкі та помірні симптоми депресії. Дані були проаналізовані за допомогою ієрархічного лінійного моделювання. Початкові депресивні симптоми та румінативні рис були позитивно пов’язані із середніми рівнями щоденної румінативної самозосередженості та настрою протягом десятиденного періоду вибірки. Початковий зв’язок із немовлям не був пов’язаний із середнім рівнем щоденної румінації, настрою чи зв’язку протягом періоду вибірки. Водночас щоденні роздуми та щоденні зв’язки мали негативний зв’язок після врахування щоденного настрою. Перспективно, більш низькі рівні щоденної прив’язаності передбачають посилення щоденної румінації і депресивного настрою наступного дня. Цікаво, що щоденна румінація не передбачало посилення депресивного настрою або зв’язків наступного дня, що свідчить про те, що румінація відбувалася у відповідь на передбачувані порушення у почутті близькості з немовлям, але не призвело до очікуваного зменшення цих почуттів близькості. Ці висновки мають важливе значення для розуміння зв’язку між стосунками між матір’ю та немовлям, материнською румінацією та депресивним настроєм, припускаючи, що порушення у тому, як матері відчувають зв’язок зі своїми немовлятами, можуть сприяти депресогенним процесам.

1.   Вступ

Материнська прив’язаність або ніжне й відповідальне почуття матері, спрямоване на підтримку її фізичної та психологічної близькості до дитини (Feldman, Weller, Leckman, Kuint, &

Eidelman, 1999; Herbert, Sluckin, & Sluckin, 1982) асоціюється з позитивними результатами для дитини, включаючи кращу здатність дитини до регуляції афектів, самовпевненість, соціальну компетентність і прийняття однолітками (Canetti, Bachar, Galili-Weisstub, De-Nour, & Shalev, 1997; O’Mahen, Boyd, & Gashe, 2015; Persico et al., 2017; Davidov & Grusec, 2006; Maas, de Cock, Vreeswijk, Vingerhoets, & van Bakel, 2016; Stroufe, 2006). Було також показано, що негативні материнські емоційні характеристики (наприклад, депресія) перешкоджають розвитку зв’язку між матір’ю та немовлям (огляд див. у Field, 2010).

Крім того, є значні докази того, що прив’язаність опосередковує зв’язок між материнською депресією та негативними когнітивними та поведінковими наслідками для дитини (для огляду див. Grace, Evindar, & Stewart, 2003). Однак незрозуміло, які механізми можуть пояснити зв’язок між материнським негативним настроєм і прив’язаністю. Це питання важливе, оскільки з’являється все більше доказів того, що навіть при успішному лікуванні материнської депресії труднощі у стосунках між матір’ю та немовлям можуть залишатися (наприклад, Cooper, Murray, Wilson, & Romaniuk, 2003).

Існує також багато обширної емпіричної літератури про роль, яку регуляція емоцій може відігравати в здатності людини ефективно реагувати на вимоги навколишнього середовища (Bargh & Williams, 2007; Rottenberg & Gross, 2003; Gross & Mun˜oz, 1995), де в свою чергу припускається, що регуляція емоцій також може відігравати певну роль у здатності матері реагувати на потреби свого немовляти.

Це уявлення підтверджується доказами того, що румінація може вплинути на те, наскільки чуйно мати реагує на свою дитину під час ігрового завдання (Tester-Jones та ін., 2014). Важливу роль у цих стосунках також може відігравати те, наскільки мати відчуває зв’язок зі своїм немовлям. Проте в літературі, що стосується великого депресивного розладу (ВДР), дивовижно бракує досліджень, які вивчали б, чи існують стратегії регуляції материнських емоцій (наприклад, переживання), які можуть опосередковувати вплив материнського настрою на результати зв’язків у натуралістичних умовах. Якщо такі стратегії є, і вони виявляться неадаптивними, вони можуть бути ключовими цілями для втручання.

  • Румінація

Депресивна румінація, що визначається як повторювана, пасивна зосередженість на симптомах депресії та наслідках цих симптомів (Nolen-Hoeksema, 1999), була серйозно причетною як до виникнення, так і до підтримання ВДР («Теорія жувальної реакції», наприклад, Nolen-Hoeksema, Larson, & Grayson, 1999; Nolen-Hoeksema & Морроу, 1993). Повторювані, зосереджені на собі та часто надто загальна румінація про депресивний настрій (надалі «роздуми») можуть заважати здатності людини належним чином звертати увагу на сигнали навколишнього середовища, тим самим перешкоджаючи ефективному вирішенню проблем, а також можуть сприяти уникненню навколишнє середовище (Молдс, Кандріс, Старр і Вонг, 2007).

  • Материнська румінація 

Когнітивні наслідки румінації мають потенційно негативні наслідки для виховання немовляти, включаючи зниження здатності звертати увагу та реагувати на сигнали немовляти (DeJong, Fox, & Stein, 2016; Murray et al., 2011; Tester-Jones, Karl, Watkins, & O’Mahen, 2017), зниження здатності ефективно брати участь у вирішенні батьківських проблем (O’Mahen, Boyd, & Gashe, 2015) і нижчу самостійну оцінку своєї відповіді на немовля, коли немовля не демонструвало важкого темпераменту (Tester-Jones, Watkins, Karl, & O’Mahen, 2015). Оскільки ці аспекти батьківства мають вирішальне значення для успішного розвитку здорових стосунків між матір’ю та немовлям (Stein et al., 2014), румінація може бути особливо важливим когнітивним процесом, який слід враховувати у стосунках між матір’ю та немовлям.

Крім того, румінація та поганий зв’язок можуть мати зворотний ефект, причому поганий зв’язок сприяє румінації та поганому настрою, і румінації, що зменшує здатність матері чуйно спілкуватися з її немовлям, що призводить до негативних взаємодій і поганого сприйняття прив’язаності. Нарешті, також визнається, що румінація може виснажити когнітивні ресурси, які в іншому випадку були б спрямовані на зв’язок між матір’ю та немовлям, і, отже, зменшити зв’язок, як наслідок (Tse & Bond, 2004).

На підтримку ролі румінації у стосунках між матір’ю та немовлям нещодавні кореляційні та експериментальні дослідження продемонстрували, що материнська риса румінації та експериментально викликана румінація пов’язані як з материнською чутливістю, так і з самостійною оцінкою матір’ю своєї реакції. Штейн та ін. (2012) виявили, що тривожні матері, яких експериментально спонукали до румінації, менш реагували на своїх 10-місячних немовлят порівняно з контрольною групою, яку відволікали від роздумів.

У кореляційному дослідженні Тестер-Джонс, О’Махен, Воткінс та Карл (2015) виявив, що материнська румінація опосередковує зв’язок між післяпологовим депресивним настроєм матері та реакцією матері на немовля. Проспективне дослідження також продемонструвало, що румінативне мислення під час вагітності було значущою передумовою порушень у стосунках матері та дитини, про які повідомляє мати, через три місяці після пологів Тестер-Джонс, Карл, Уоткінс та О’Махен (2016) також виявили, що незалежно від щоденного настрою матері, яких спонукали розмірковувати про особисту значущу мету, яка не була вирішена, демонстрували меншу чутливість до своїх немовлят, ніж матері, яких не спонукали до роздумів. Материнська чутливість до немовляти ще більше знизилася у тих матерів, яких спонукали до роздумів під час стресового завдання був представлений, але це погіршення чутливості не відбувалося у матерів, які не спонукали до румінації. Разом результати цих досліджень свідчать про те, що румінація відіграє важливу причинну роль у реагуванні матері на своє немовля.

Навпаки, інше дослідження виявило, що різні аспекти румінації, хвилювання та рефлексія, можуть бути по-різному пов’язані з депресивними симптомами (Treynor, Gonzalez, & Nolen-Hoeksema, 2003). Незважаючи на те, що більшість наявних досліджень демонструє негативні ефекти румінації, можливо, румінація не була досліджена достатньо детально, що заважає бачити її потенційно захисні ефекти. Наприклад, у той час як хвилювання постійно передує симптомам депресії та поганому адаптивному функціонуванню, виявлено, що рефлексія пов’язана з більшим благополуччям і задоволеністю життям (Boyraz & Kuhl, 2015; Harrington & Loffredo, 2010). Таким чином, рефлективна румінація може бути більш адаптивною і служити більш позитивній меті в контексті зв’язків між матір’ю та дитиною.

  • Материнська румінація і прив’язаність

Однак потрібні більш екологічно обґрунтовані методи, щоб зрозуміти одночасний і перспективний зв’язок між румінацією і стосунками матері та немовляти в умовах «реального світу». Багаторазові вимірювання, зроблені в щоденних реаліях, можуть висвітлити, як процеси розгортаються протягом кількох днів, і оскільки вимірювання проводяться через короткі проміжки часу, менш імовірно, що на них впливатимуть ретроспективні упередження.

Крім того, проведення дослідження за допомогою щоденного ведення щоденника дозволяє перевірити, якою мірою змінюється досвід матері, пов’язаний із румінацією та почуттям прив’язаності. Це важливо, тому що попередні дослідження в цій галузі передусім припускали, що румінація була або (а) ознакою, яка сприяє здатності матері піклуватися про немовля (Tester– Jones et al., 2015), або (b) щось, чим можна експериментально маніпулювати (Stein та ін., 2012; Tester-Jones та ін., 2017). Однак не проводилося жодного дослідження, яке б досліджувало, як щоденна мінливість материнської румінації та сприйняття материнської прив’язаності пов’язані з щоденною мінливістю настрою та, зокрема, з напрямом зв’язку між цими змінними.

Важливість вивчення мінливості румінації з плином часу випливає з досліджень, які показали, що Опитувальник стилів відповідей (RRS), за допомогою якого вимірюють румінацію, має помірну або низьку надійність тесту-повторного тестування у депресивних зразках (Just & Alloy, 1997; Kasch, Klein & Lara, 2001).

Крім того, у дослідженні екологічної миттєвої оцінки румінації Moberly and Watkins (2008) продемонстрували, що хоча базовий румінативний стиль передбачив загальні середні рівні румінації (операціоналізовані як зосередження на своїх почуттях і проблемах), румінативні роздуми коливалися від моменту до моменту, демонструючи лише помірну середню від моменту до моменту кореляцію r 0,34. Теоретично материнські уявлення про стосунки матері та немовляти також вважаються пластичними, вони змінюються та ускладнюються після народження, коли мати коригує свої очікування та реагує на поведінку своєї дитини (Stern, 1991). Однак на сьогоднішній день проведено мало досліджень щодо того, чи прив’язаність змінюється щодня, і чи може вона змінюватися по відношенню до румінації. Крім того, незрозуміло, чи існують індивідуальні відмінності в тому, якою мірою прив’язаність і румінація змінюються з часом. Розуміння цих зв’язків може дати уявлення про підтримку постнатальної депресії та потенційні механізми, що пояснюють, як постнатальна депресія може бути пов’язана з прив’язаністю.

  • Дослідження

У цьому дослідженні ми мали на меті вивчити рівень щоденної перемінливості румінації та материнського сприйнятті прив’язаності у вибірці матерів із легкими та помірними симптомами депресії, а також дослідити одночасні та перспективні зв’язки між щоденною румінацією, прив’язаністю та настроєм матері. Крім того, ми намагалися вивчити, як вихідна румінація та вихідні рівні сприйнятої прив’язаності передбачають щоденні рівні материнської румінації та прив’язаності.

Хоча загальна література про депресію для дорослих припускає, що румінація може виникнути у відповідь або на негативний настрій, або на негативну подію, поки неясно, який часовий зв’язок між румінацією, прив’язаністю та настроєм матері на повсякденному рівні.

Таким чином, в цьому дослідженні перевірено три гіпотези:

  1. Згідно з попередніми дослідженнями, які демонструють перехресний зв’язок між роздумуванням і зв’язуванням, ми припустили, що щоденна румінація та щоденна румінація будуть негативно корелювати в той самий день, враховуючи щоденний настрій (гіпотеза 1а). Ми також припустили, що зв’язок між щоденою румінацією і щоденним настроєм буде негативно корелювати після врахування щоденних зв’язків, таким чином, що вищий рівень роздумування буде пов’язаний із нижчим настроєм (гіпотеза 1b).
  2. Ми висунули гіпотезу, що вищий рівень щоденної румінації в один день (T1) перспективно передував би погіршенню щоденного настрою та щоденної прив’язаності наступного дня (T2), після контролю щоденного настрою та зв’язків у попередній день (T1; гіпотеза 2a). Базуючись на уявленні про те, що проблеми у сприйнятті прив’язаності матір’ю можуть перспективно передувати румінації, ми також перевірили, чи більш низький рівень щоденної прив’язаності в один день (T1) проспективно передує збільшенню щоденної румінації наступного дня (T2), контролюючи щоденний настрій і щоденну румінацію попереднього дня (T1; гіпотеза 2b).
  3. Ми висунули гіпотезу, що вищий базовий рівень румінації (хвилювання RRS, але не рефлексії RRS; Moberly & Watkins, 2008) і нижчий вихідний рівень прив’язаності (PBQ) будут

будуть незалежно передувати вищим середнім рівням щоденної румінації (гіпотеза 3a) та нижчим середнім рівням щоденної румінації (гіпотеза 3b). ), відповідно, після контролю симптомів депресії (EPDS).

2.   Метод

  • Учасники

Учасники могли брати участь у дослідженні, якщо їм було 18 років або старше (M 31,4, SD 5,9, діапазон 18–45) і вони мали дитину віком від 3 до 14 місяців (M 9,2, SD 3,4). Віковий діапазон було обрано на основі даних наших консультантів із залучення пацієнтів і громадськості (PPI), а також для врахування ранніх відмінностей у почутті прив’язаності матері, які можуть частково пояснюватися відмінностями матері в грудному вигодовуванні. Критерії виключення включали активну суїцидальність, анамнез психозу, а також, оскільки дослідження вимагало відповіді на онлайн-матеріали, людей, які не володіли англійською мовою. Учасники (n = 93) були набрані як у дитячих центрах на південному заході Англії, так і в по всій країні за допомогою електронної пошти та реклами на відповідних дошках оголошень і форумах в Інтернеті. Хоча матерям було повідомлено, що ціллю дослідження було вивчення зв’язку між настроєм і зв’язком, набір не був націлений на якусь конкретну групу чи клінічну характеристику, а реклама дослідження не була націлена на осіб із симптомами депресії. 49,5% вибірки повідомили про легкі та помірні депресивні симптоми (n 46) з оцінкою 9 або вище за EPDS (Cox, Holden, & Sagovsky, 1987). Учасники, які пройшли дослідження, брали участь у розіграші подарункових ваучерів. Більшість матерів зазначили, що за етнічною приналежністю є білими британками (99,1%, n = 92), отримали вищу освіту в університеті (57,2%, n = 53) і народжували в перший раз (59,9%, n = 56).

  • Виміри

Вихідні симптоми депресії оцінювали за допомогою Единбурзької шкали післяпологової депресії з 10 пунктів, яка є добре перевіреним та надійним способом вимірювання симптомів депресії в постнатальний період (EPDS; Cox et al., 1987). Вищі показники вказують на сильніші симптоми депресії (діапазон у цій вибірці: 0–25, повний діапазон шкали: 0–30). У цьому дослідженні він продемонстрував чудову внутрішню узгодженість (α 0,90).

Вихідну румінацію оцінювали за допомогою опитувальника стилів відповідей (переглянутого; RRS). Переглянута версія (Treynor et al., 2003) дозволяє оцінити два різні компоненти румінації: хвилювання та рефлексію. Твердження оцінюються за 4-бальною шкалою Лайкерта від майже завжди до майже ніколи (діапазон балів за повною шкалою 22–100). Субшкала хвилювання складається з п’яти пунктів і вимірює пасивне, самооцінювальне та засуджувальне обмірковування свого сумного настрою, тоді як субшкала рефлексії складається з 5 пунктів, які вимірюють спроби глибоко задуматися над проблемами в спробі їх вирішити (Treynor et al., 2003). Вимірювання обох цих компонентів дозволяє порівняти менш ефективний, повторюваний і абстрактний стиль, пов’язаний із задумливістю, і теоретично більш ефективний, споглядальний, зосереджений на проблемі стиль рефлексії. Субшкали, що оцінюють румінативні та рефлексійні реакції відповідно в рамках RRS, продемонстрували високу надійність і валідність у зразках дорослих (наприклад,(e.g., Grassia & Gibb, 2008, 2009; Joormann, Dkane, & Gotlib, 2006; Lee & Kim, 2014; Treynor et al., 2003). Альфа Кронбаха в цьому дослідженні становила 0,86 і 0,84 для кожної субшкали відповідно.

Базовий зв’язок між матір’ю та дитиною оцінювався за допомогою опитувальника післяпологового зв’язку (PBQ; Brockington et al., 2001). PBQ — це шкала з 25 пунктів, що відображає почуття чи ставлення матері до своєї дитини (наприклад, «Я відчуваю близькість до своєї дитини», «Моя дитина мене дратує») за шкалою Лайкерта від 0 (завжди) до 6 (ніколи) (діапазон балів за повною шкалою: 25–150). Високі показники означали гірший зв’язок. PBQ було успішно перевірено в попередніх дослідженнях (наприклад, Brockington et al., 2006). Альфа Кронбаха в цьому дослідженні становила 0,93.

Щоденний настрій і прив’язаність вимірювалися за двома окремими шкалами, за якими учасникам було запропоновано ретроспективно оцінити свій настрій (будь ласка, оцініть свій загальний настрій протягом дня від 1 (найвищий, тобто найбільш позитивний) до 10 (найнижчий, тобто найбільш негативний)) і як близькість, яку вони відчували зі своєю дитиною протягом дня (Наскільки близько ви відчували себе сьогодні зі своєю дитиною від 1 (дуже близько) до 10 (зовсім не близько)). Вибір оцінити настрій і зв’язок за окремою шкалою було прийнято через характер населення та проблеми, пов’язані як з набором, так і з вибуттям. Враховуючи популяцію (новоспечені матері з маленькими немовлятами), збір даних був складним завданням, тому ми намагалися зробити анкети та щоденник максимально короткими та зрозумілими. Ми вважали це вирішальним для успішного набору та відсотка завершення.

Щоденна шкала румінації (адаптовано з Moberly & Watkins, 2010) попросили учасників записати свої відповіді на три питання (Якою мірою ви зосереджувалися на своїх емоціях сьогодні? Якою мірою ви зосереджувалися на аналізі та розумінні речей сьогодні? Наскільки ви зосереджувалися на оцінці та не- я розумію речі сьогодні? (альфа для цієї шкали, розрахована шляхом усереднення за дні для учасників 0,83). Відповіді були зроблені за 7-бальною шкалою Лайкерта від 1 (зовсім не) до 7 (дуже сильно) (повний бал за шкалою діапазон: 3–21).

Демографія. Учасників попросили надати інформацію про свій вік, вік їх немовлят, скільки дітей у них загалом, національність та рівень освіти.

  • Процедура

Усі учасники завершили дослідження онлайн за допомогою програмного забезпечення Qualtrics. Перед тим, як взяти участь у дослідженні, учасників попросили надати інформовану згоду. Після того, як учасники дали свою згоду, їм було надано посилання на пакет опитувань, в якому оцінювали вихідні рівні настрою, румінації і материнського сприйняття прив’язаності. Учасників попросили виконати ці дії перед початком заповнення щоденника. Час заповнення анкети становив приблизно 45 хвилин, і його можна було заповнити за один раз або протягом двох чи більше сеансів за допомогою функції збереження та продовження.

Після заповнення анкети учасникам електронною поштою було надіслано посилання на перший день запитань із щоденників. Учасники давали відповіді на запитання, пов’язані з трьома різними щоденними параметрами: настрій, прив’язаність до немовляти і щоденна румінація. Учасникам щодня надсилали електронною поштою посилання на їхній щоденник і просили відповісти за посиланням у будь-який час між 15:00 і 00:00. Вони також щовечора отримували текстове повідомлення з нагадуванням про необхідність заповнювати свій щоденник. Учасникам було запропоновано пригадати події та відчуття лише за попередні 24 години. Їх попросили заповнювати щоденник щодня протягом 10 днів поспіль, хоча ми надали учасникам до 14 днів для заповнення щоденників, щоб врахувати моменти, коли вони могли забути або бути занадто зайнятими, щоб відповісти. Подібним чином, період вибірки був обмежений цим періодом часу, щоб зробити його досяжним і не надто обтяжливим для учасників, які вже були б дуже зайняті доглядом за немовлятами. Учасники, які пройшли менше 5 днів щоденника, були виключені з дослідження. Показники завершення були хорошими, 48%, n 45, завершили повні 10 днів, і в середньому учасники заповнили 7,98 щоденників (загальна кількість відсутніх щоденників у вибірці 196 із 950; 20%).

Десять учасників заповнили менше ніж 5 днів щоденників і були виключені з аналізу. Таким чином, були включені дані 83 (89%) учасників. Стосовно норм щодо показників завершення, зазначається, що хоча 48% завершили всі 10 днів, загалом 89% учасників заповнили щоденники понад 5 днів і були включені до аналізу. Цей рівень вибуття узгоджується з іншими проспективними дослідженнями з популяційними зразками дорослих, які повідомляють про симптоми депресії. (наприклад, Hankin, 2010; Hankin, Abramson, Miller, & Haeffel, 2004 і 2005; Metalsky & Joiner, 1992). Слід зазначити, що ті учасники, які завершили 5 або більше днів щоденника, мали середній вік 32,69 порівняно з середнім віком 28,73 для тих, хто не завершив принаймні 5 днів (t (73) 2,59, p .011). Ті, хто заповнив щоденники протягом принаймні 5 днів, і ті, хто не заповнив, не відрізнялися суттєво за іншими коваріатами. Після заповнення щоденника учасники отримали письмовий підсумок, у якому їм подякували за участь і нагадали про характер дослідження.

  • Статистичний аналіз даних 

Попередній аналіз даних проводився в IBM SPSS Statistics, версія 18. Дані перевірялися на точність, відсутні дані, відхилення та нормальність. Дотримуючись статистичних вказівок у щоденнику/вибірці даних із вибірки досвіду (Roth, 1994), імпутація відсутніх даних не проводилася. Розподіл базового настрою, хвилювання, рефлексії і прив’язаності був негативно спотворений, як і щоденний настрій, прив’язаність і щоденна румінація. Зміни у щоденнику нормалізували ці змінні.

Наші дані показали вкладену структуру; у цьому наборі даних дні (рівень 1) були вкладені в осіб (рівень 2), тому ієрархічне лінійне моделювання (HLM) з MLwiN 2.27 було використано для аналізу зв’язків на різних рівнях структури без порушення стандартних припущень незалежності. Багаторівневе моделювання має декілька переваг перед традиційними моделями для таких даних. Багаторівневе моделювання можна використовувати для дослідження асоціацій, що включають змінні рівня 2 і рівня 1 одночасно у вкладених наборах даних. Таким чином, багаторівневі моделі враховують кластерну природу даних і коригують будь-які зміщення в стандартних помилках і статистичних тестах, що є результатом незалежності спостережень (Kenny, Korchmaros, & Bolger, 2003; Krull & MacKinnon, 2001). На відміну від традиційних моделей для даних повторних вимірювань, багаторівневі моделі також можуть ефективно керувати нерівними розмірами груп і відсутніми даними.

Аналіз проводився в чотири етапи. По-перше, було досліджено взаємозв’язок між щоденними змінними та ступенем варіативності румінативних думок і міжособового та внутрішнього почуття близькості з немовлям учасників. По-друге, щоб перевірити гіпотези 1 і 2, модель була розширена для вивчення (i) одночасних і (ii) перспективних зв’язків між щоденними змінними. Нарешті, щоб перевірити гіпотезу 3, було оцінено моделі, щоб дослідити, чи пов’язані індивідуальні показники депресивних симптомів (EPDS), зв’язку (PBQ) і румінації (RRS) із середніми рівнями щоденних зв’язків і щоденної румінативної самозосередженості (румінації).

Базуючись на рекомендаціях Enders and Tofighi (2007) щодо центрування в багаторівневих моделях, базові предиктори рівня 2 (EPDS, RRS, PBQ) були зосереджені на їх великих середніх. Щоденні прогнози рівня 1 також були зосереджені на їх великих середніх значеннях. Дотримуючись поради Wu and Wooldridge (2005), ми використовували теорію та наші конкретні дослідницькі питання, щоб скерувати наше рішення щодо загального середнього центру наших щоденних (рівень 1) змінних, оскільки нас цікавило порівняння змін із загальними груповими рівнями щоденних змінних. Для кожного аналізу були створені окремі моделі з використанням балів підшкали RRS Brooding і Reflection. Спостереження, як правило, більш схожі, якщо вони зроблені в той самий день і від однієї особи, тому в усіх наших багаторівневих моделях перехоплення вказувалося як випадкове змінення як на рівні дня, так і на рівні людини. Щоб запобігти проблемам, пов’язаним із конвергенцією моделі, усі предиктори були введені в моделі як фіксовані нахили. На основі рекомендацій Gelman et al. (2012) не було внесено жодних коригувань для численних порівнянь, оскільки багаторівневі моделі виконують часткове об’єднання (зміщення оцінок у бік одна одної) і, отже, дають більш ефективні оцінки.

3.   Результати

  • Варіативність у щоденній румінативній самофокусованості та щоденній прив’язаності Вар 

Спершу ми перевірили, використовуючи порожні багаторівневі моделі, ступінь, до якого як щоденне зв’язування, так і щоденне роздумування демонструють мінливість протягом днів, а не лише між особами. Відповідно до попередніх висновків Moberly and Watkins (2008) і пропозицій Stern (1991), ми передбачили, що буде певна мінливість як у щоденній румінації, так і в зв’язках між людьми.

Порожня багаторівнева модель розділяє дисперсію на рівні людини та дня без включення пояснювальних змінних. Внутрішньокласовий коефіціент кореляції (ICC) еквівалентний середньому співвідношенню між рейтингами в два випадково вибрані дні для конкретної особи (Snijders & Bosker, 1999). Це вказує на рівень послідовності повсякденної румінації  та повсякденної прив’язаності між людьми. ICC для повсякденної румінації становив 0,45, що вказує на помірний рівень варіабельності повсякденної румінації між людьми з помірним рівнем варіабельності всередині людини. Для вимірювання повсякденного прив’язаності ICC становив 0,57, знову демонструючи помірні рівні мінливості між людьми та, відповідно до нашої гіпотези, помірні рівні добової мінливості всередині людини.

Ми надаємо середні значення та стандартні відхилення кожної змінної та їхні кореляції нульового порядку в таблиці 1.

Як і очікувалося, повсякденна румінація була негативно асоційованою з повсякденним настроєм після контролю за повсякденною прив’язаністю, тоді як більша повсякденна прив’язаність асоціювалася з більш позитивним повсякденним настроєм.

Гіпотеза 2. Чи існує передбачуваний зв’язок між щоденною прив’язаністю, щоденною румінацією про себе та щоденним настроєм?

Далі ми перевірили гіпотезу 2, чи існують передбачувані зв’язки між щоденними зв’язками, руйнівною самозосередженістю та настроєм (табл. 3). Щоб перевірити гіпотезу 2a, чи буде щоденне роздумування T1 окремо та перспективно передбачити щоденне зв’язування T2 і щоденний настрій T2, ми спочатку створили модель, у якій ми ввели щоденну прив’язаність на T2 як змінну результату. Потім ми ввели T1 щоденну румінацію, T1 щоденний настрій і T1 щоденний зв’язок як предиктори. Всупереч нашій гіпотезі, вищий добовий рівень румінативних роздумів на Т1 проспективно не передбачав нижчого рівня румінації. Проте, всупереч очікуванням, ні базовий зв’язок, ні базове відображення не передбачили середніх рівнів повсякденної румінації.

Таблиця 1. Кореляції Пірсона та зведення середніх значень і стандартних відхилень вимірюваних змінних.

Змінна 1 2 3 4 5 6 7 8 M SD Діапазон
1 EPDS –               9.60 5.90 0-25
2 RRS (Всього) .66** –             46.80 17.90 26-93
3 RRS (Хвилювання) .72** .84** –           10.31 4.01 5-20
4 RRS (Рефлексія) .56** .79** .76** –         6.90 3.10 4-14
5 PBQ .56** .56** .51** .45** –       36.30 12.23 25-89
6 Щоденний настрій .54** .38** .50** .31** .31** –     6.90 2.10 1-10
7 Щоденна прив’язаність .24 .15 .21 .03 .13 .14 –   8.30 2.10 1-10
8 Щоденна рефлексія .42** .40** .44** .35** .29** .24* .40** – 8.20 3.90 3-18

Примітка: *p < .05, **p < .01, ***p < .001; EPDS – Единбурзька шкала післяпологової депресії; RRS – опитувальник стилів реагування (диспозиційна румінація); RRS (хвилювання) – підшкала хвилювання опитувальника; RRS (рефлексія) – підшкала рефлексії опитувальника; PBQ – опитувальник післяпологової прив’язаності.

Таблиця 2. Паралельні зв’язки між щоденними змінними в T1: гіпотези 1a та b.

Результат Передбачувані фактори b (SE) t p
Щоденна прив’язаність Щоденна румінація -.15 (.03) 5.03 <.001
Щоденний настрій .36 (.03) 12.13 <.001
Щоденний настрій Щоденна прив’язаність .47 (.05) 9.40 <.001
Щоденна румінація -.39 (.04) 9.75 <.001
Щоденна румінація Щоденна прив’язаність -. 21 (.05) 4.20 <.001
Щоденний настрій -.42 (.04) 10.10 <.001
       

Таблиця 3. Перспективні взаємозв’язки між щоденними змінними в T1 і T2: гіпотези 2a і b.

Результат Предиктори b (SE) t p
Щоденний прив’язаність T2 Щоденна румінація T1 .04 (.05) .80 .210
Щоденний настрій T1 -.04 (.05) -.80 .210
Щоденна прив’язаність T1 .17 (.04) 4.25 <.001
Щоденний настрій T2 Щоденна прив’язаність T1 .07 (.04) 1.75 .042
Щоденна румінація T1 .009 (.05) .18 .430
Щоденний настрій T1 .09 (.05) 1.80 .038
Добова румінація T2 Щоденна прив’язаність T1 .07 (.04) 1.75 .042
Щоденний настрій T1 .03 (.05) .06 .476
Щоденна румінація T1 .13 (.04) 3.25 <.001

Примітки: T = час.

Таблиця 4. Зв’язки між середніми диспозиційними факторами, щоденною прив’язаністю та щоденною румінацією: гіпотези 3а і б.

Результат Предиктори b (SE) t p
Щоденна румінація EPDS .39 (.23) 1.70 .047
RRS (Хвилювання) .35 (.22) 1.59 .057
RRS (Рефлексія) -.03 (0.20) -0.15 .440
PBQ .06 (.22) 0.27 .395
Щоденна прив’язаність EPDS .51 (.42) 1.21 .115
RRS (Хвилювання) .54 (.36) 1.50 .068
RRS (Рефлексія) -.57 (.29) -1.79 .038
PBQ .17 (.38) .45 .326

Примітки: EPDS = Единбурзька 0050 шкала післяпологової депресії; RRS = шкала мисленнєвих реакцій; PBQ = опитувальник післяпологових зв’язків.

Після цього ми побудували модель із симптомами депресії (EPDS), базовим хвилюванням, базовою рефлексією і базовим зв’язком (PBQ) як предикторами та щоденним зв’язком як змінною результату (гіпотеза 3b, таблиця 4). На часткову підтримку гіпотези 3b базове відображення передбачало нижчі середні оцінки щоденного зв’язку. Також всупереч очікуванням гіпотези 3, базове хвилювання було позитивно пов’язане з щоденною прив’язаністю, при цьому вищий бал прив’язаності за шкалою вказував на гірший зв’язок, але не досяг значущості в моделі.

Потім ми протестували іншу модель, ввівши щоденний настрій на Т2 як кінцеву змінну, і одночасно ввівши щоденну прив’язаність Т1, щоденну румінацію Т1 і щоденну прив’язаність Т1. Знову ж таки, всупереч очікуванням, щоденна румінація Т1 не передбачала щоденного настрою Т2 після контролю щоденного настрою Т1. Однак, згідно з гіпотезою 2b, щоденна прив’язаність Т1 передбачала щоденний настрій Т2. Щоденний настрій на Т1 також передбачав щоденний настрій на Т2.

Далі, щоб дослідити гіпотезу 2b, ми перевірили іншу модель, спочатку ввівши щоденну румінацію на Т2 як результат. Ми одночасно ввели Т1 щоденну прив’язаність, Т1 щоденний настрій та Т1 щоденну румінацію. Щоденна прив’язаність на Т1 було значущим предиктором щоденної румінації Т2 після контролю за щоденною румінацією. Т1. Щоденна румінація на Т1 також була значущим предиктором щоденної румінації Т2, але щоденний настрій на Т1 не був значущим предиктором щоденної румінації Т2.

Гіпотеза 3. Чи прогнозують вищий базовий рівень румінації та нижчий вихідний рівень прив’язаності вищі середні рівні щоденної румінації та нижчі середні рівні щоденної прив’язаності, незалежно від симптомів депресії?

Спочатку ми побудували багаторівневу модель із задумливою та рефлексивною субшкалами рис RRS, базовою прив’язаністю (PBQ) і депресивними симптомами (EPDS), введеними як предиктори, і щоденною румінацією, включеною як кінцева змінна (гіпотеза 3a, таблиця 4). Початкові хвилювання та депресивні симптоми передбачали вищі середні рівні щоденної прив’язаністю на Т2 після контролю щоденного настрою та прив’язаності на Т1, а щоденний настрій на Т1 не передбачав щоденної прив’язаності на Т2. Лише щоденна прив’язаність на T1 передбачило щоденну прив’язаність на T2.

2.   Дискусія

Це дослідження з використанням підходу щоденника надало нові докази передбачуваного зв’язку між щоденним сприйняттям материнської прив’язаності та подальшою щоденною румінацією і настроєм. Відповідно до позиції Stern (1991) про те, що материнський зв’язок є пластичним, ми виявили, що повсякденні почуття матері щодо зв’язку зі своїм немовлям відрізняються.

Ми виявили, що материнські почуття зв’язку з дитиною були пов’язані як одночасно, так і перспективно з нижчим рівнем румінації і більш позитивним настроєм, після контролю рівня румінації і настрою або в той же день, або в попередній день. Водночас матері, які повідомили про вищий рівень щоденної румінації, також повідомили, що відчувають менший зв’язок зі своїми немовлятами. Почуття погіршення зв’язку в один день було пов’язане з посиленням щоденної румінації і негативним настроєм наступного дня.

Загалом, проспективний характер результатів цього дослідження свідчить про це щоденне відчуття слабкої прив’язаності має як негайний, так і перспективний вплив як на румінацію, так і на поганий настрій. Це має важливе значення для розуміння зв’язку між когнітивними стратегіями матері та депресивним настроєм. Хоча можливість узагальнення цих результатів на матерів із більш серйозними симптомами депресії невідома, одним із можливих клінічних наслідків цих висновків є те, що терапевти, які працюють з матерями з післяпологовою депресією, можуть захотіти включити щотижневі оцінки сприйняття прив’язаності та звернути увагу як на думки, так і на контекстні фактори, які сприяють появі цих відчуттів, оскільки це може сприяти зниженню румінації та пов’язаного з нею впливу на депресивний настрій.

Всупереч нашим прогнозам, ми не знайшли доказів того, що щоденні рівні румінації передбачають пізнішу прив’язаність чи настрій. Цей висновок відрізняється від попередніх досліджень, які демонструють проспективні (наприклад, Nolen-Hoeksema, 2000) і причинно-наслідкові зв’язки (наприклад, Lyubomirsky, Kasri, & Zehm, 2003) між роздумуванням і настроєм, а також роздумуванням і взаємодією матері та дитини (Stein та ін., 2012; Тестер-Джонс та ін., 2015). Однак відсутність цього зв’язку в поточному дослідженні може бути пов’язана з відносно невеликою кількістю матерів із більш серйозними симптомами депресії в нашій вибірці (хоча були деякі учасники, які відчували більш серйозні симптоми).

Тобто, незважаючи на те, що рівень румінації у жінок змінювався щодня, більшість учасників нашої вибірки, можливо, не відчували таких же рівнів неконтрольованості та негативу у своїх румінативних думках, як люди з більш високим рівнем симптомів депресії (Nolen-Hoeksema, 2000). ). Крім того, спосіб, у який румінація впливає на стосунки між матір’ю та немовлям, може відрізнятися залежно від того, який аспект стосунків вимірюється. У цьому дослідженні ми вимірювали близькість матері до немовляти. Попередні дослідження, які вивчали причинно-наслідковий вплив румінації на стосунки між матір’ю та немовлям, оцінювали, наскільки чутливо та чуйно мати взаємодіє з немовлям (Stein та ін., 2012, Tester-Jones, Karl, Watkins & O’Mahen, 2016).

Таким чином, румінація може мати причинно-наслідковий вплив на поведінку матері, але не може, в осіб з невеликими або легкими симптомами депресії, мати проспективний вплив на її відчуття близькості з дитиною. Потрібні додаткові дослідження, щоб відтворити ці результати та додатково перевірити умови, за яких румінація передбачає або є передбаченою стосунками матері та немовляти. Проте разом ці дослідження свідчать про те, що можуть існувати унікальні та специфічні способи, за допомогою яких материнські когнітивні процеси, такі як румінація, впливають на різні частини стосунків між матір’ю та немовлям (тобто відчутна прив’язаність проти чутливої взаємодії/поведінки матері проти здатності проявляти уважність і емпатію до дитини). Відповідно до попередньої літератури (Moberly & Watkins, 2008), ми також виявили, що більш високі рівні ознак хвилювання були пов’язані з вищим середнім рівнем щоденної румінативної зосередженості на собі, навіть після контролю за симптомами депресії. У багаторівневому аналізі ми виявили, що вищий рівень риси рефлексії, але не риси хвилювання, був пов’язаний із більшою сприйнятою щоденною прив’язаністю. Ці висновки узгоджуються з результатами про те, що щоденна  румінація хвилювання не асоціювалося з щоденною прив’язаністю. Хоча ми не передбачали, що рефлексія буде пов’язана з кращим сприйняттям прив’язаності, ці результати в цілому узгоджуються з дослідженнями, які виявили, що рефлексія пов’язана з більшим добробутом і задоволенням від життя (Boyraz & Kuhl, 2015; Harrington & Loffredo, 2010). Для порівняння, хвилювання асоціюється переважно з депресивним настроєм. Більшість учасників нашої вибірки повідомляли про симптоми депресії від легкого до помірного ступеня, і це може бути одним із пояснень того, чому зв’язок між хвилюванням та прив’язаністю не спостерігався, як припускалося в цьому дослідженні. Цілком можливо, що румінативна рефлексія, як нейтральний, аналітичний стиль мислення з фокусом на розв’язанні проблем, може сприяти більш чуйній поведінці батьків і меншій кількості негативних атрибуцій щодо поведінки немовляти та/або батьків, що разом може підтримувати погляди на прив’язаність, навіть у стресових умовах. Потрібні більше досліджень для подальшої перевірки цих зв’язків, однак як прив’язаність, так і рефлексивну здатність  можна розглядати як потенційні цілі втручання, які можна застосувати до матерів із легкими та помірними симптомами депресії.

Нещодавній систематичний огляд показує, що цілий ряд стратегій, включаючи освітні та поведінкові програми, а також психосоціальні заходи, можуть бути ефективними для сприяння батьківській прив’язаність у різних ступенях тяжкості симптомів (Mascheroni & Ionio, 2019). Забезпечення соціального наставництва та наставництва з боку однолітків на індивідуальному рівні або діадичне втручання, яке навчає прийомам батьківства, наприклад масажу немовлят і співу колискових (наприклад, Cheng, Volk, & Marini, 2011; Persico et al., 2017) також можуть бути можливими способами навчити батьків краще реагувати на сигнали немовлят, і цього можна досягти завдяки підтримці та взаємодії з громадськими та сімейними постачальниками медичних послуг. Такі втручання можуть спеціально покращувати та націлюватися на збільшення рефлексивної здатності шляхом підтримки розвитку батьківських навичок вирішення проблем або методів майндфулнес, які, як було встановлено, пов’язані з рефлексивною румінацією у здорових учасників (Alleva, Roelofs, Voncken, Meevissen & Alberts, 2014). Варто зауважити, однак, що такі втручання можуть бути найефективнішими, коли вони зосереджені на покращенні зв’язків або збільшенні рефлексивної здатності як первинного результату (Poobalan та ін., 2007), а не вторинного втручання, спрямованого на зменшення симптомів депресії.

Ми несподівано виявили, що міра загального почуття прив’язаності не була пов’язана із середнім рівнем щоденної прив’язаності. Хоча причини цього не ясні, це може бути пов’язано з тим, що наше вимірювання загального сприйняття прив’язаності може бути схильним до упереджень у звітах про соціальну бажаність (наприклад, «дитина, здається, не моя», «моя дитина – найкрасивіша дитина в світі»). Крім того, риса прив’язаності може не відображати повсякденного почуття близькості матері зі своїм немовлям у відповіді на певні контекстні ситуації. Матері в цій вибірці повідомили про високий рівень загального зв’язку та мали низьку варіативність у відповідях. Більша середня варіативність у загальних звітах щодо нашого щоденного вимірювання почуттів близькості до дитини вказує на те, що це може бути більш пряма та залежна від контексту оцінка зв’язку. Для подальшої оцінки обґрунтованості щоденних вимірювань стосунків мати-немовля майбутні дослідження мають оцінювати стосунки мати-немовля за допомогою ширшого набору концепцій. Наприклад, він може оцінити поведінку та дії немовляти, які мати помітила протягом дня, як вона реагує на поведінку немовляти або сприйняту швидкість реакції на конкретну щоденну поведінку.

Віньєтки випадків, що надають нормалізуючі приклади матерів, які не завжди відчувають близькість і прив’язаність до своїх немовлят, також можуть підтвердити чесні відповіді як у загальних, так і в щоденних оцінках заходів. Нові технології, такі як камери, які можна носити на голові, також можуть зробити можливим щоденне спостереження за поведінкою матері та дитини. У зв’язку з цим важливо враховувати, що пригнічений настрій матері може вплинути на те, як сприймається зв’язок. Наприклад, мати, яка відчуває симптоми депресії та пов’язані з нею почуття, такі як провина, самокритика та сором, може сприймати свою прив’язаність як менш ефективну. Це незалежно від фактичної якості поведінки, пов’язаної з прив’язаністю, і навіть якщо вони такі самі, якими були б у той час, коли її симптоми депресії зменшилися. Таким чином, можливо, що симптоми депресії можуть спричинити неточне, негативно упереджене сприйняття зв’язків з матір’ю, що додатково підкреслює важливість ширшого спектру заходів для оцінки зв’язків з матір’ю. Важливо розглянути ці висновки уважно та в контексті різних соціальних і культурних переконань, цінностей, норм і знань, які можуть формувати та визначати, як жінка сприймає, інтерпретує та має справу з материнством, її настроєм, її підходом до прив’язаності та її техніки регулювання емоцій. Uriko (2021) красномовно описує досвід материнства як прив’язаний як до часу, так і до соціальних і культурних факторів. Таким чином, висновки цього дослідження базуватимуться на більш якісних підходах, щоб охопити складний взаємозв’язок між досвідом материнства, зв’язками та настроєм на індивідуальному рівні та досліджувати це в різних культурах.

  • Обмеження

Одним з обмежень цього дослідження є метод, за допомогою якого проводилася оцінка щоденної румінації, прив’язаності і материнського настрою. Метод щоденника спирався на ретроспективні звіти за весь день. Точність ретроспективних звітів про афективні та когнітивні щоденні переживання протягом дня може постраждати від упередженості пригадування (Stone et al., 1998). Оскільки поточний настрій, румінація чи прив’язаність можуть вплинути на пригадування минулого дня, це може спотворити щоденникові звіти, роздувши спостережувані асоціації та, можливо, приховавши вплив інших, невиміряних змінних.

Однак період пригадування все ще менший, ніж він зазвичай є в інших дослідженнях, які використовують спогади протягом більш тривалих періодів часу. Хоча підходи екологічної миттєвої оцінки (EMA), які випадковим чином «попереджають» людей відповідати на запити кілька разів на день, можуть ще більше зменшити проблеми з ретроспективним упередженням, такі підходи слід обдумати, враховуючи тягар, який вони несуть для матерів, які вже зайняті інтенсивним щоденним доглядом за немовлятами. У цьому дослідженні ми виявили, що звітність один раз на день призвела до хороших показників відповіді, хоча це було досягнуто завдяки регулярним нагадуванням і контакту від основного автора (MTJ), що свідчить про те, що ми, можливо, досягли балансу між тягарем учасників і здатністю зібрати більш часті оцінки. Спільна дисперсія методу також може збільшити асоціації між змінними. Цей ризик можна зменшити шляхом поєднання заходів спостереження та самозвіту, а також, де можливо, фізіологічних заходів (тобто наручних годинників, які збирають інформацію про серцевий ритм).

Другим обмеженням цього дослідження є те, як операціоналізована румінативна самозосередженість. Шкала з трьох пунктів, використана в цьому дослідженні, була адаптована на основі нової оцінки румінативної самозосередженості, використаної Moberly and Watkins (2008), і оцінювала ключові елементи румінації, включаючи самозосередженість на емоціях, а також оціночний та аналітичний стиль мислення. Однак у майбутніх дослідженнях, які вивчатимуть материнську румінацію, можна також розглянути можливість виявлення самозосередженого характеру повторюваних думок у матерів і того, як це впливає на прив’язаність. Це може бути найкраще зафіксовано за допомогою методів вибірки досвіду, які підвищують вірогідність фіксації спонтанного роздумування, а не підходів щоденника, які все ще покладаються на ретроспективні звіти. У цьому дослідженні також можливо, що звіти про румінацію могли упередити наступні звіти про настрій і прив’язаність, заохочуючи респондента думати конкретно про ті моменти, коли вони були самозосереджені та оцінювали. Однак, враховуючи, що оцінка румінації не була чітко зосереджена на будь-яких аспектах негативного впливу, ми зробили висновок про те, що вплив буде мінімальним.

По-третє, важливо зазначити, що дані не збиралися щодо конкретного змісту щоденних румінацій. Хоча можна припустити, що відчутне порушення материнського зв’язку може спонукати матерів думати про передбачуваний розрив і те, що вони можуть робити не так, це лише одне з можливих пояснень. У цьому дослідженні учасники, які повідомляли про щоденні румінації, могли обмірковувати передбачувані порушення прив’язаності або будь-які інші теми, не пов’язані з прив’язаністю. Майбутні дослідження можуть розглянути можливість розкриття змісту румінацій, щоб надалі виявляти ці потенційні зв’язки.

Нарешті, оскільки дослідження було кореляційним, невиміряні перемінні, такі як стресові життєві події, здоров’я та темперамент немовляти, а також стосунки подружжя, також можуть пояснити деякі відмінності у зв’язках між зв’язками, роздумами та настроєм. Дані щодо ряду перемінних, які могли б пояснити деяку дисперсію, не збиралися через тягар учасників. Враховуючи труднощі, пов’язані зі збором даних серед цієї групи населення, ми намагалися зробити анкети та щоденник максимально короткими та зрозумілими. Це мало вирішальне значення для успішного набору та відсотка завершення. Хоча дані про вік немовлят були зібрані, це не було фокусом, і попередній аналіз показав, що це не було значущим предиктором румінації, сприйняття близькості з немовлям або настрою матері. Таким чином, ця перемінна не була включена в остаточний аналіз. Пов’язаним обмеженням є те, що демографічні дані були зібрані рідко, і більшість нашої вибірки вказали, що вони білі та мають вищу освіту. Це певною мірою обмежує нашу здатність узагальнювати результати. Рекомендується, щоб у майбутньому можна було використовувати більш суворо контрольовані моделі з більшими розмірами вибірки та ширшою демографією.

Насамкінець зазначається, що це дослідження не збирає дані про те, скільки часу кожного дня матері в цій вибірці проводять зі своїми немовлятами та чи є вони основними опікунами. Обидва ці чинники, поряд із потенційним впливом зайнятості матері, можуть мати наслідки для зв’язку матері та дитини та його зв’язку з жуванням (наприклад, Kim & Wickrama, 2021). Майбутні дослідження в цій галузі повинні бути спрямовані на забезпечення подальшого розуміння цих потенційно складних факторів.

3.   Висновки

Підсумовуючи, це дослідження сприяє нашому розумінню того, як румінативне мислення виникає в реальному житті, повсякденному контексті та обставинах і у відповідь на реальні емоційні переживання між матір’ю та немовлям. Досліджуючи щоденні оцінки румінативних думок, прив’язаності і настрою, ми виявили, що труднощі, про які самі повідомляють у спілкуванні з немовлям, відіграють роль у щоденному досвіді дисфоричного настрою та румінативних думок. І навпаки, ми не довели, що румінація призводить до погіршення прив’язаності і зниження настрою матері. Ці висновки сприяють нашому розумінню часових зв’язків між румінацією, прив’язаністю та настроєм на щоденному рівні, а також того, як конкретні когнітивні процеси, такі як румінація, пов’язані з почуттям близькості матері до немовляти. Клінічно результати цього дослідження свідчать про потенційну роль раннього скринінгу передбачуваних труднощів у стосунках між матір’ю та немовлям як профілактичного фактора розвитку дисфоричного настрою матері, а також визначення ролі румінативного мислення у матерів, які відчувають поганий настрій у післяпологовий період.

Роль джерела фінансування

Фінансову підтримку для проведення цього дослідження та підготовки статті надав Університет Ексетера у формі Ексетерської стипендії для випускників (стипендія, що фінансується доктором філософії, присуджена автору). Спонсор не брав участі в розробці дослідження; у зборі, аналізі та інтерпретації даних; у написанні звіту; та в рішенні подати статтю до друку. Автори підтверджують відсутність інших конфліктів інтересів.

Заява про авторський внесок CrediT

Мішель Тестер-Джонс: Концептуалізація, Методологія, Формальний аналіз, Розслідування, Написання – оригінальний проект, Візуалізація, Адміністрування проекту. Ніколас Дж. Моберлі: методологія, формальний аналіз, візуалізація, написання – рецензування та редагування. Анке Карл: Написання – перегляд і редагування, Керівництво. Хезер О’Мехен: концептуалізація, методологія, формальний аналіз, написання – оригінальна чернетка, візуалізація, супервізія.

Декларація про конфлікт інтересів

Немає.

Доступність даних

Автори не мають дозволу на передачу даних.

Список літератури

Аллева, Я., Рулофс, Я., Вонкен, М., Мівіссен, Ю., та Альбертс, Х. (2014). Про зв’язок між уважністю та депресивними симптомами: Румінація як можливий посередник.  Уважність, 5(1), 72-79.

Bargh, J. A., & Williams, L. E. (2007). Несвідома регуляція емоцій. Посібник з регулювання емоцій, 1, 429-445.

Бойраз, Г., та Куль, М. Л. (2015). Сфокусована на собі увага, автентичність та благополуччя.  Особистість та індивідуальні відмінності, 87, 70-75.

Броккінгтон, І. Ф., Оутс, Д., Джордж, С., Тернер, Д., Востаніс, П., Салліван, М. та ін. (2001). Скринінговий опитувальник для виявлення розладів зв’язку між матір’ю та немовлям. Архіви психічного здоров’я жінок, 3(4), 133-140.

Канетті, Л., Бахар, Е., Галілі-Вейсстуб, Е., Де-Нур, А. К., та Шалев, А. Я. (1997).  Батьківський зв’язок та психічне здоров’я в підлітковому віці. Підлітковий вік, 32(126), 381.  Cheng, C. D., Volk, A. A., & Marini, Z. A. (2011). Підтримка батьківства за допомогою масажу немовлят. Журнал перинатальної освіти, 20(4), 200-209.

Купер, П. Дж., Мюррей, Л., Вілсон, А., та Романюк, Г. (2003). Контрольоване дослідження коротко- та довгострокового ефекту психологічного лікування післяпологової депресії. Британський журнал психіатрії, 182(5), 412-419

Кокс, Дж. Л., Холден, Дж. М. та Саговський, Р. (1987). Виявлення післяпологової депресії.  Розробка Единбурзької шкали постнатальної депресії з 10 пунктів. Британський журнал психіатрії, 150(6), 782-786.

Давидов, М., & Грусець, Я. Є. (2006). Розплутування зв’язків батьківської реакції на дистрес та теплоти з результатами розвитку дитини. Розвиток дитини, 77(1), 44-58.  DeJong, H., Fox, E., & Stein, A. (2016). Румінація та післяпологова депресія: Систематичний огляд та когнітивна модель. Дослідження поведінки та терапія, 82, 38-49.  Enders, C. K., & Tofighi, D. (2007). Центрування предикторних змінних у перехресних багаторівневих моделях: Новий погляд на стару проблему. Психологічні методи, 12(2), 121.  Фельдман, Р., Веллер, А., Лекман, Д. Ф., Куінт, Д. та Ейдельман, А. І. (1999). Природа зв’язку матері з немовлям: Материнський зв’язок в умовах близькості, розлуки та потенційної втрати. Журнал дитячої психології та психіатрії, 40(6), 929-939.

Філд, Т. (2010). Вплив післяпологової депресії на ранню взаємодію, виховання дітей та практику безпеки: Огляд. Поведінка та розвиток дитини, 33(1), 1-6.  Грейс, С. Л., Евіндар, А. та Стюарт, Д. Е. (2003). Вплив післяпологової депресії на когнітивний розвиток та поведінку дитини: Огляд та критичний аналіз літератури. Архіви жіночого психічного здоров’я, 6(4), 263-274.

Grassia, M., & Gibb, B. E. (2008). Румінація та проспективні зміни депресивних симптомів. Журнал соціальної та клінічної психології, 27(9), 931-948.  Grassia, M., & Gibb, B. E. (2009). Румінація та життєва історія спроб самогубства.  Міжнародний журнал когнітивної терапії, 2(4), 400-406.

Гросс, Дж. Дж. та Муньос, Р. Ф. (1995). Регуляція емоцій та психічне здоров’я. Клінічна психологія: Наука і практика, 2(2), 151.

Хенкін, Б. Л., Абрамсон, Л. Я., Міллер, Н., та Хеффель, Г. Дж. (2004). Теорії когнітивної вразливості та стресу депресії: Вивчення афективної специфіки в прогнозуванні депресії в порівнянні з тривогою в трьох проспективних дослідженнях. Когнітивна терапія та дослідження, 28(3), 309-345.

Хенкін, Б. Л., Фрейлі, Р. К. та Абела, Д. Р. (2005). Щоденна депресія та пізнання стресу: Докази депресогенного когнітивного стилю та прогнозування депресивних симптомів у проспективному дослідженні щоденника. Журнал особистісної та соціальної психології, 88(4), 673.

Харрінгтон, Р. та Лоффредо, Д. А. (2010). Інсайт, роздуми та саморефлексія як предиктори благополуччя. Журнал психології, 145(1), 39-57.

Герберт, М., Слукін, В. та Слукін, А. (1982). Зв’язок між матір’ю та немовлям. Журнал дитячої психології та психіатрії, 23, 205-221.

Йорманн, Й., Дкейн, М., & Готліб, І. Г. (2006). Адаптивні та неадаптивні компоненти румінації? Діагностична специфічність та зв’язок з депресивними упередженнями. Поведінкова терапія, 37(3), 269-280.

Джаст, Н. та Аллой, Л. Б. (1997). Теорія стилів реагування на депресію: Тести та розширення теорії. Журнал аномальної психології, 106(2), 221.  Kasch, K. L., Klein, D. N., & Lara, M. E. (2001). Дослідження конструктної валідизації шкали румінації опитувальника стилів реагування в учасників з нещодавнім великим депресивним епізодом. Психологічна оцінка, 13(3), 375.

Кенні, Д. А., Корчмарос, Я. Д. та Болгер, Н. (2003). Посередництво нижчого рівня в багаторівневих моделях. Психологічні методи, 8(2), 115.

Kim, J., & Wickrama, K. A. S. (2021). Ранній статус зайнятості матерів та якість прив’язаності: Дослідження моделі умовного процесу. Journal of Family Issues, 42 (2), 395-421.

Крулл, Д. Л., та Маккіннон, Д. П. (2001). Багаторівневе моделювання опосередкованих ефектів на індивідуальному та груповому рівнях. Багатовимірні поведінкові дослідження, 36(2), 249-277.  Lee, S., & Kim, W. (2014). Крос-культурна адаптація, надійність та валідність переглянутої корейської версії шкали румінативних відповідей. Дослідження психіатрії, 11(1), 59-64. https://doi.org/10.4306/pi.2014.11.1.59

Любомирський, С., Касрі, Ф. та Зем, К. (2003). Дисфорична румінація погіршує концентрацію на академічних завданнях. Когнітивна терапія та дослідження, 27(3), 309-330.  Maas, A. J. B., de Cock, E. S., Vreeswijk, C. M., Vingerhoets, A. J., & van Bakel, H. J. (2016). Поздовжнє дослідження материнсько-плодових стосунків та постнатальної материнської чутливості. Журнал репродуктивної та дитячої психології, 34(2), 110-121.  Mascheroni, E., & Ionio, C. (2019). Ефективність втручань, спрямованих на покращення післяпологових зв’язків: Огляд втручань, спрямованих на покращення зв’язку між батьками та немовлятами у здорових групах населення та групах ризику. Журнал виходжування новонароджених, 25(2), 61-68.  Метальський, Г. І. та Джойнер, Т. Е. (1992). Вразливість до депресивної симптоматики: Проспективний тест компонентів діатез-стрес та причинно-наслідкового посередництва

Дослідження поведінки та терапія 165 (2023) 104309

Теорія безнадійності депресії. Журнал особистісної та соціальної психології, 63(4), 667.

Моберлі, Н. Дж. та Уоткінс, Е. Р. (2008). Румінативний самофокус та негативний вплив: Дослідження вибірки досвіду. Журнал аномальної психології, 117 (2), 314.  Моберлі, Н. Дж. та Уоткінс, Е. Р. (2010). Негативний афект і румінативний самофокус під час повсякденного переслідування цілей. Cognition & Emotion, 24(4), 729-739.

Молдс, М. Л., Кендріс, Е., Старр, С. та Вонг, А. К. (2007). Взаємозв’язок між румінацією, уникненням та депресією в неклінічній вибірці. Дослідження поведінки та терапія, 45(2), 251-261.

Мюллер, Д., Тайсманн, Т., Гавеманн, Б., Міхалак, Я., та Зехаген, С. (2013). Румінативне мислення як предиктор сприйняття післяпологового зв’язку матері та немовляти. Когнітивна терапія та дослідження, 37(1), 89-96.

Мюррей, Л., Артеш, А., Ферон, П., Халліган, С., Гудієр, І. та Купер, П. (2011).  Материнська післяпологова депресія та розвиток депресії у нащадків до 16 років. Журнал Американської академії дитячої та підліткової психіатрії, 50 (5), 460-470.

Nolen-Hoeksema, S. (2000). Роль румінації в депресивних розладах і змішаних тривожних / депресивних симптомах. Журнал аномальної психології, 109(3), 504.  Nolen-Hoeksema, S., Larson, J., & Grayson, C. (1999). Пояснення гендерних відмінностей у депресивних симптомах. Журнал особистісної та соціальної психології, 77(5), 1061.  Nolen-Hoeksema, S., & Morrow, J. (1993). Вплив роздумів і відволікання на природний депресивний настрій. Cognition & Emotion, 7(6), 561-570.  O’Mahen, H. A., Boyd, A., & Gashe, C. (2015). Румінація знижує ефективність вирішення батьківських проблем у дисфоричних післяпологових матерів. Журнал поведінкової терапії та експериментальної психіатрії, 47, 18-24.

Персіко, Г., Антоліні, Л., Вергані, П., Костантіні, В., Нарді, М. Т. та Беллотті, Л. (2017).  Материнський спів колискових під час вагітності та після народження: Вплив на зв’язок між матір’ю та немовлям та на поведінку новонароджених. Одночасне когортне дослідження.  Women and Birth, 30(4), e214-e220.

Poobalan, A. S., Aucott, L. S., Ross, L., Smith, W. C. S., Helms, P. J., & Williams, J. H. (2007). Вплив лікування післяпологової депресії на взаємодію матері та дитини та розвиток дитини: Систематичний огляд. Британський журнал психіатрії, 191(5), 378-386.

Рот, П. Л. (1994). Відсутні дані: Концептуальний огляд для прикладних психологів. Психологія персоналу, 47(3), 537-560.

Роттенберг, Дж. та Гросс, Дж. Дж. (2003). Коли емоції йдуть не так: Реалізація обіцянки афективної науки. Клінічна психологія: Наука і практика, 10(2), 227-232. https:// doi.org/10.1093/clipsy.bpg012.

Снайдерс, Т. та Боскер, Р. (1999). Багаторівневе моделювання: Вступ до базового та поглибленого багаторівневого моделювання.

Штайн, А., Краске, М. Г., Лехтонен, А., Харві, А., Саваж-МакГлінн, Е., Девіс, Б., … Конселл, Н. (2012). Материнське пізнання та взаємодія матері та немовляти при післяпологовій депресії та генералізованому тривожному розладі. Журнал аномальної психології, 121 (4), 795.

Stein, A., Pearson, R. M., Goodman, S. H., Rapa, E., Rahman, A., McCallum, M., … Pariante, C. M. (2014). Вплив перинатальних психічних розладів на плід та дитину.  Ланцет, 384(9956), 1800-1819.

Стерн, Д. Н. (1991). Материнські уявлення: Клінічний та суб’єктивний феноменологічний погляд. Журнал психічного здоров’я немовлят, 12(3), 174-186.  Тестер-Джонс, М., Карл, А., Уоткінс, Е. та О’Маен, Х. (співавт.). Румінація у дисфоричних матерів негативно впливає на взаємодію матері та дитини. Журнал дитячої психології та психіатрії.

Тестер-Джонс, М., Карл, А., Уоткінс, Е., та О’Маен, Х. (2017). Румінація у дисфоричних матерів негативно впливає на взаємодію матері та дитини. Журнал дитячої психології та психіатрії, 58(1), 38-45.

Тестер-Джонс, М., О’Маен, Х., Уоткінс, Е. та Карл, А. (2015). Вплив материнських характеристик, темпераменту немовляти та контекстуальних факторів на материнську чуйність до немовляти. Поведінка та розвиток дитини, 40, 1-11.

Трейнор, В., Гонсалес, Р. та Нолен-Хуксема, С. (2003). Румінація переглянута: Психометричний аналіз. Когнітивна терапія та дослідження, 27(3), 247-259.  Уріко, К. (2021). Чи ми все ще на початку нашого дослідження материнства та зв’язку між матір’ю та дитиною? Human Arenas, 4(2), 324-329.

Wu, Y. W. B., & Wooldridge, P. J. (2005). Вплив центрування предикторів першого рівня на індивідуальні та контекстуальні ефекти в багаторівневому аналізі даних. Nursing Research, 54(3), 212-216.

Якщо ви хочете глибше розібратися у темі прив’язаності, рекомендуємо вам статтю “Патерни прив’язаності та функціонування автобіографічної епізодичної пам’яті: Системний огляд досліджень дорослих для розвитку клінічної психологічної науки”

Якщо ви хочете навчитися керувати своїм настроєм, рекомендуємо до перегляду вебінари:
– Як впоратися з емоціями: розпізнати, зрозуміти та регулювати емоції
– Як опанувати стрес. Дієві стратегії подолання стресу


Також вам можуть бути цікаві наступні статті:
– Переваги онлайн-терапії. Що забезпечує її ефективність?
– Як керувати своїм настроєм? Позбавляємося від помилок мислення.


Якщо вас цікавить тема материнства, рекомендуємо вам наступні статті:
– Післяпологова депресія: симптоми, лікування, профілактика
– Тривога за дитину. Що робити якщо вона надмірна? 7 рад, щоб впоратися з цим завданням.
– Дитячі вікові кризи. Як пережити?